Пошуково-дослідницький проект "Разом з Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини"

ТЕМА. Пошуково – дослідницький проект «Разом з Коцюбинським відкриваємо для себе гуцульський край та вічні істини»

Мета: відстежити архаїчну систему поглядів гуцульського народу, фольклорно-міфологічний аспект у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»;  розвивати навички пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння працювати в групах, індивідуально, орієнтуватися в інформаційному просторі, критично мислити, представляти результати своєї роботи у вигляді презентацій, буклетів, узагальнювати, робити висновки; виховувати почуття відповідальності, шанобливе ставлення до багатовікових традицій рідного народу, естетичний смак.

Обладнання: мультимедійна дошка, презентації, буклети, відеофільм, елементи костюмів, побуту.

Любов і краса – це ті діаманти, які він відшліфував

із непоказних камінчиків та заховував

у вічний скарб нашої національної культури.

Володимир Гнатюк

ЗМІСТ УРОКУ

 І.         МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вступне слово вчителя.

Повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" має зміст, що не піддається однозначному тлумаченню. Про що цейтвір?

Про нестихаюче ворогування Палійчуків і Гутенюківта палке кохання   представників цих старовинних гуцульських родів – Івана й Марічки. Про тіні забутих предків і їхній вплив на життя людське. Про утвердження духовного начала в людині.  Про добро і зло.  Про народження, любов і смерть (пригадаймо народну думку: тричі людина буває дивною … народжуючись, люблячи і помираючи), про підтримку людини із землі і космосу, а отже, про життя.
Так, це - поема про життя… Про життя у всіх його вимірах…
Сьогодні ми презентуємо літературно-дослідницький проект «Фольклорно-міфологічні джерела образності  М.Коцюбинського  (на матеріалі повісті «Тіні забутих предків»)

IІ.    ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНО-ДОСЛІДНИЦЬКОГО ПРОЕКТУ

Виступи представників пошукових груп:

1 «Географи» представляли гуцульський край з географічної точки зору

2 «Історики» розповідали про історію

3« Художники» презентували ілюстрації до твору

4« Етнографи» доповідали про звичаї,обряди.побут гуцульського народу

5 « Міфологи» розповідають про міфологічних істот

6 « Мовознавці-діалектологи» досліджували роль місцевої лексики у творі

7 «Поети» аналізували співанки Марічки, представляли  власні  твори»

8 «Кінокритики» представляли порівняльну характеристику між повістю і кінофільмом С.Параджанова. Результатом став випуск буклету, відео презентація.

ІІІ. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

1.           Усна рефлексія.

Я дізнався…                Я змінив свої переконання щодо…

Я навчився…               У моїй роботі складно було…

Я зрозумів…                На наступному уроці…

2.           Оцінювання.

Робота учнів оцінюється згідно з розробленими критеріями.

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

ДОДАТКИ

Гуцульщина з географічної точки зору

Короткий історіографічний огляд та аналіз доробку попередніх дослідників культури і побуту гуцулів був зроблений українським фольклористом і етнографом академіком В. М. Гнатюком. Цюсправу продовжили радянськівчені.

В кожному розділі даного дослідження подається відповідна бібліографічна інформація. Тому зупинимося лише на висвітленні основних напрямів та етапів етнографічного вивчення Гуцульщини. Перші скупі відомості про гуцулів містяться в публікаціях професора Львівського університету Б.Гаке та польських буржуазних істориків К.Мілевського і Л.Голембйовського. Але вони подали опис життя і побуту гуцулів досить поверхово і суб'єктивно. Об'єктивніше, на основі власних спостережень, висвітлювали різні сторони народної культури гуцулів польські дослідники і письменники ліберально-буржуазного напряму К.Вуйціцький , Ю.Коженьовський, В.Поль, А.Бельовський.

Наукове вивчення Гуцульщини започаткували словацький вчений П. Шафарик, українські письменники і вчені І. М. Вагилевич і Я. Ф. Головацький — представники демократичного напряму в українському народознавстві. І. Вагилевич у статті, опублікованій чеською, а пізніше російською і польською мовами, подає історію гуцулів, описує їх одяг, житло, їжу, заняття, характеризує мову, звичаї, але висуває деякі помилкові концепції, зокрема щодо назви і походження гуцулів.

Я. Головацький, подорожуючи по Карпатах у 1839 р., у своїх замітках правдиво показав тогочасну феодально-кріпосницьку дійсність, змалював життя і побут поневоленого народу, працю пастухів на полонині. «Мандрівка» Головацького справила на сучасників велике враження. Про побут і традиційну культуру гуцулів писав Я. Головацький і в деяких інших своїх працях, уточнюючи і доповнюючи при цьому польського географа і етнографа В. Поля.

На противагу дворянським і буржуазним авторам, які намагалися представити українське населення Карпат відокремленим від українського етнічного масиву, Головацький на конкретних фактах показує органічну історичну і культурну єдність галицьких, закарпатських і буковинських українців з усім українським народом.

Вчений прийшов до правильного висновку про те, що гуцули за походженням — слов'яни, оскільки їх мова, звичаї, спосіб життя мають багато спільного з іншими українськими етнографічними групами, не заперечуючи при цьому іноетнічних впливів на їх культуру. Головацький з наукових позицій підійшов до характеристики гуцульського одягу, відмітивши його спільність і відмінність з одягом інших етнографічних груп українського населення Карпат.

Я. Головацький допоміг придбати комплекси народного одягу гуцулів, бойків і лемків, деякі мистецькі вироби гуцулів для етнографічної виставки в Москві (1867 р.).  Організатор цієї виставки — російський історик Ніл Попов та журналіст В. Кельсієв на основі досліджень І. Вагилевича, Я. Головацького, вченого-філолога із Закарпаття А. Дешка та власних спостережень теж знайомили російську громадськість з культурою і побутом гуцулів, хоча і з слов'янофільських позицій. Детальніше своїх попередників висвітлював історичне минуле гуцулів, їх заняття, побут і звичаї український письменник і етнограф С. Витвицький, який ЗО років жив серед гуцулів у с. Жаб’є (Верховина) і назбирав чимало матеріалів переважно з «уст народу».

Значну роль у вивченні життя і побуту гуцулів відіграли члени Південно-Західного відділу Російського географічного товариства М. Драгома-нов, який в 1875 р. побував на Гуцульщині, Ю. Федькович, Г. Купчанко та фольклорист М. Бучинський. Завдяки їхнім заходам до Києва надходить ряд фольклорно-етнографічних матеріалів з Гуцульщини. Ю. Федькович розробив спеціальну програму вивчення Гуцульщини, яку схвалив Драгоманов. М. Бучинський в 1867 р. зробив перший докладний ілюстрований опис полонинського життя, написав статтю, вякій дав характеристику гуцульського діалекту, збирав матеріали про гуцульський одяг, записував фольклор.

Серед рукописних матеріалів інших авторів представляють інтерес історико-етнографічні відомості про села Брустури, Річка, Соколівка та інші (автор В. Долинський); рукопис Миколи Чорногуза «Гуцульське життя», в якому висвітлюються заняття і побут гуцулів.

Невідомий автор з Гуцульщини в статті «З Кутських гір» полемізує з С. Витвицьким та іншими дослідниками щодо походження гуцулів і наводить ряд доказів, що гуцули — це українські козаки, які осіли в горах.

Багатьом дописувачам притаманні були ідеалізація побуту, захоплення пережитками старовини, архаїчними звичаями та обрядами, нехтування питаннями соціального характеру. Але в рукописній статті «Причинок до етнографії Станіславських гуцулів» (автор не відомий) ідеться про важке життя гуцулів. Стаття становить певний науковий інтерес в зв’язку з тим, що в ній розповідається про ту частину Гуцульщини в долині р. Прут, яка найменше була вивчена. Вчитель і громадський діяч буржуазно-лібераль-ного напряму Р. Г. Заклинський також правдиво відтворив тяжкі умови життя пастухів і лісорубів, охарактеризував різноманітні промисли гуцулів, їх одяг, житло, показав, в яких умовах жили багаті і бідні, як нестатки змушували гуцулів покидати рідні місця.

У 80-х роках важливу роль у вивченні та популяризації гуцульських народних промислів відіграли співробітник Львівського промислового музею Л. Вербицький, який здійснив публікації українською, польською, німецькою і французькою мовами про гуцульських гончарів, різьбярів, мосяжників; учитель з с. Яворів М. С. Колцуняк та І. Герасимович.

Якщо в ЗО—50-х роках XIX ст. етнографічним вивченням Гуцульщини займалися лише окремі автори, то з 60-х років під впливом передової суспільно-політичної і наукової думки, що проникала з Росії та центральної України, почалося більш цілеспрямоване і масове збирання етнографічних матеріалів. З 70-х років дослідження ведуться за певною програмою і науковою методикою. В цей час окремі дослідники від нагромадження матеріалів і описів поступово переходять до постановки значних історико-сус-пільних питань і узагальнень, що характеризує новий етап у вивченні Гуцульщини. В цьому плані значну наукову цінність становлять праці відомих польських етнографів О. Кольберга та І. Коперніцького, що містять достовірні описи різних сторін матеріальної та духовної культури, порівняльний матеріал, докладну паспортизацію (зазначення місцевості, інформатора); на основі матеріалів, отриманих в результаті кількарічних мандрівок по Гуцульщині, видав свою монографію польський дослідник Л. Вайгель, висвітливши ряд питань матеріальної і духовної культури.

Цікавився побутом населення Карпат ще один польський дослідник Ю. Шнайдер, що в невеликій, але цікавій статті писав про побут, звичаї, обряди гуцулів.

З 1886 р. більше 10 років займався вивченням гуцулів німецький буржуазний історик Р. Ф. Кайндль, який звертався до питань про походження назви «гуцули», писав про гуцульські поселення, житло, одяг, харчування, заняття, сімейний і громадський побут, календарні свята, демонологічні вірування тощо. Незважаючи на те, що в своїх працях дослідник перебільшував вплив румунської культури на гуцулів, вони відіграли певну роль у вивченні Гуцульщини. В цей час із серією популярних статей про культуру і побут буковинських гуцулів виступив діяч буржуазно-ліберального напряму Г. Козарищук, який на основі власних спостережень у селах Плоска і Конятин описав весільні і похоронні обряди гуцулів, їх календарні свята 45. У «Буковинських відомостях» (1895— 1896 рр.) він опублікував кілька статей і про народну медицину буковинських горців. Показ злиденного життя та рекомендації, як покращити добробут народу, свідчать про активну громадську позицію Козарищука. З 70-х років XIX ст. розпочинають наукову планомірну етнографічну роботу І. Франко, М. Павлик та інші представники демократичного напряму. Їх діяльність розгорталась в умовах гострої ідейної боротьби у суспільному й культурно-громадському житті на західноукраїнських землях.

І. Я. Франко та М. Павлик та їх однодумці підходили до вивчення матеріальної і духовної культури українського народу з класових революційно-демократичних позицій. Використовуючи етнографічні матеріали насамперед як доказ тяжкого становища трудящих, вони розуміли завдання етнографії набагато ширше, ніж їх попередники.

Під час перебування на Гуцульщині Франко збирає фольклорно-етногра-фічні матеріали, які згодом використовує у своїх художніх творах і наукових публікаціях про історичні пісні, перекази, народні пісні, звичаї, записані на Гуцульщині різними збирачами. Упорядковує і видає народні приповідки, записані ним та його помічниками. Зокрема, фольклорно-етнографічні матеріали з Гуцульщини надсилали Франкові сестри Бурачин-ські з Криворівні, учителі Л. Гарматій, Б. Заклинський, О. Іванчук та інші. Становлять інтерес весільні та обрядові пісні, матеріали про тяжке економічне становище гуцулів, їх боротьбу проти соціальної несправедливості .

У рецензії на перші три томи «Гуцульщини» В. Шухевича І. Франко звернув увагу і на факти, що випали з поля зору Шухевича.

В працях І. Франка важливими з методологічного погляду є висновки про історичну і духовну єдність гуцулів з усім українським народом. Цю думку обгрунтовує також письменник і громадський діяч революційно-демократичного напряму М. І. Павлик. Він вказує причини тяжкого становища селян, розповідає про стан освіти і культури на Гуцульщині. М. Павлик з прогресивних позицій показав нестерпне становище жінки в сім’ї і суспільстві. Цих питань торкалися

і його сестри Ганна і Катерина, які допомагали йому у зборі фольклорно-етнографічних матеріалів .

В цей час тісно співпрацює з галицькими дослідниками прогресивний чеський етнограф Ф. Ржегорж. У 1888—1891 рр. і у 1899 р. він разом з В. Шухевичем подорожує поКарпатах, вивчає культуру і побут гуцулів, збирає оригінальні гуцульські вироби для Празького промислового музею, де створює окремий український відділ. В чеських журналах друкує ряд статей: «Гуцули», «Вироби і оздоби гуцулів», «Юрко Шкрібляк і дещо про його різьбу», «Одяг карпатських гуцулок», «Гуцульське весілля в Карпатах», «Великдень у гуцулів» та інші. Ржегорж також зібрав чимало матеріалів про гуцульську демонологію, народний календар та різні звичаї, але вони не були опубліковані. Майже всі статті Ржегоржа написані під безпосереднім враженням побаченого, вони виражають демократичні настрої автора.

В кінці XIX — на початку XX ст. значно розширюються межі етнографічних досліджень. З’являються праці про закарпатських українців-гуцу-лів етнографів А. Петрова, Ю. Явор-ського  та ін.

Український письменник, публіцист і культурно-громадський діяч О. С. Маковей видав кілька фольклорно-етнографічних праць, в яких використав гуцульські пісні і перекази, та опублікував ряд документів кінця XVIII ст., що є цінним джерелом для вивчення майнових і родинних стосунків Гуцульщини.

Із створенням у 1898 р. при Науковому товаристві ім. Шевченка Етнографічної комісії, виданням у Львові «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ) з 1892 р. та органів комісії «Етнографічного збірника» (з 1895 р.), «Матеріалів до українсько-руської етнології» (з 1899 р.) значно розширились і масштаби етнографічного вивчення Гуцульщини. Про це свідчить і п’ятитомна праця В. Шухевича «Гуцульщина» (1899—1908).

У цій монографії член Етнографічної комісії, український етнограф, педагог і культурно-освітній діяч ліберально-буржуазного напряму В. й. Шухевич підсумував результати своїх 20-річних досліджень. В першому томі автор подає фізико-географічні, етнографічні, статистичні відомості про галицьких гуцулів, описує їх житло, господарські та громадські споруди, одяг, їжу; в другому—йдеться про заняття гуцулів, народні промисли; третя книга подає опис родинного життя; четверта — народний календар; у п’ятому томі містяться оповідання, казки, легенди, перекази про опришків, відомості про народну медицину і гуцульський словник.

В. Шухевич збирав також для музеїв та господарсько-етнографічних виставок у Тернополі, Львові, Відні, Стрию, Коломиї гуцульські мистецькі вироби, знаряддя праці, одяг тощо. Згадані виставки, в організації яких приймав активну участь Шухевич, дали поштовх до музейного комплектування та вивчення етнографічних матеріалів з Гуцульщини.

Етнографічна діяльність В. Шухевича та його монографія «Гуцульщина» були високо оцінені сучасниками. Більшість рецензентів захоплювались значним фактичним матеріалом, викладеним у монографії, не відзначаючи недоліків.

З наукових позицій до оцінки «Гуцульщини» підійшли І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, Р. Кайндль та ін. Вони при загальному схваленні роботи критикували самий метод етнографічного дослідження автора, слабість деяких його наукових висновків, в окремих випадках — безсистемність і неточність викладу.

Незважаючи на недоліки методологічного плану, праця Шухевича має велике пізнавальне значення. Жоден з етнографів, що займався вивченням Гуцульщини, не зміг так детально і всебічноо описати матеріальну і духовну культуру гуцулів, як це зробив

В. Шухевич. Він не ідеалізував їх життя, не ігнорував соціальних факторів при вивченні матеріальної та духовної культури, як це робили деякі буржуазні вчені, а правдиво відображав побут гуцулів. Всупереч буржуазно-націоналістичній теорії про безкласовий характер українського народу, Шухевич на конкретних прикладах показав класове розшарування на Гуцульщині. П'ятитомна праця В. Шухевича — це перша й досі єдина і найповніша узагальнююча монографія про матеріальну і духовну культуру галицьких гуцулів. її багатий фактичний матеріал і зараз не втратив своєї цінності.

Значний вклад у вивчення Гуцульщини секретаря Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, відомого українського вченого, фольклориста і етнографа, культурно-громадського діяча демократичного напряму В. М. Гнатюка.

Перебуваючи у 1899—1915 рр. у с. Криворівня, він вивчає духовну і матеріальну культуру гуцулів, збирає сам і за допомогою численних кореспондентів фольклорно-етнографічні матеріали і видає їх .

Значну допомогу В. Гнатюку, І. Франку у зборі фольклорно-етнографічних матеріалів з Гуцульщини надали прогресивні вчителі, культурно-громадські діячі. Частково їх записи були опубліковані І. Франком, В. Гна-тюком і В. Шухевичем.

З опублікованих матеріалів найбільшу наукову вартість мають статті  А. Онищука . В них міститься багато нових матеріалів про побут і звичаї гуцулів. У 1918 р. В. Гнатюк видав

його статтю «Народна пожива у На-двірнянському повіті», а також статтю Б. Заклинського «Народна пожива у Косівському повіті» .

У тому ж виданні В. Гнатюк вмістив і цікаву розвідку про сімейні звичаї, пов'язані з народженням дитини в селах Голови і Красноїлля. Згадані публікації, статті самого В. Гнатюка свідчать про широту його дослідницьких інтересів і прогресивну ідейну спрямованість.

Велика заслуга І. Франка, В. Гнатюка полягає в тому, що вони залучили до етнографічного вивчення Гуцульщини значну частину місцевої інтелігенції, розробили наукові програми комплексного підходу до вивчення етнографічних явищ, що мали велике практичне значення для численних збирачів.

На початку XX ст. вивченням Гуцульщини, крім місцевих дослідників, займалися східноукраїнські і російські вчені та культурно-громадські діячі різних політичних спрямувань. Інтерес до вивчення українського населення Карпат проявляв український буржуазний етнограф і антрополог Ф. К. Вовк (Волков), який у 1903— 1906 рр. провів у всіх частинах Гуцульщини антропологічні й етнографічні дослідження та зібрав експонати для етнографічного відділу російського музею в Петербурзі. На основі своїх спостережень робив висновки, що гуцули, маючи багато спільного з іншими етнографічними групами українського народу, виявляють також близькість до західних і особливо південно-західних слов'ян. Але разом з тим, приводячи цінні відомості про культуру і побут гуцулів, Вовк при антропологічній характеристиці допускався помилкових тверджень.

У 1904 р. проводив дослідження на Гуцульщині російський революціонер-народник П. 3. Рябков, який звертав увагу на соціальні моменти життя гуцулів. Свої враження про побут і звичаї гуцулів і бойків Рябков виклав у підготовленій до друку статті «Про поїздку по східній Галичині і Буковині».

Багато зробив у справі популяризації Гуцульщини на Україні і в Росії український письменник, організатор гуцульського театру Г. М. Хоткевич. Він  вмістив на сторінках російських та українських газет і журналів ряд науково-популярних статей про гуцулів та окремі художні твори на гуцульську тематику. Значна кількість етнографічних матеріалів, зібрана Хоткевичем на Гуцульщині в 1906—-1912 рр., зберігається в архіві. Опубліковані твори Хоткевича гуцульського циклу цінні насамперед правдиво відображеними картинами життя гуцулів, їх побуту і звичаїв.

Важливим джерелом для вивчення народних промислів Гуцульщини є детальний звіт про коломийську виставку домашніх промислів 1912 р., складений членом Етнографічної комісії, співробітником Музею Наукового товариства ім. Шевченка у Львові О. Ф. Назарієвим, який для музею придбав багато предметів з Гуцульщини . Про цю виставку та відомих різьбярів ІЇІкрібляків і М. Магединю-ка опублікував кілька статей Д. Лукіянович.

На початку XX ст. починається ширше вивчення народного гуцульського будівництва. Наукову характеристику церковного будівництва на Гуцульщині подав у своїх працях І. Грабар76, стверджуючи, що, незважаючи на деякі особливості, гуцульське церковне будівництво має загальноукраїнський характер. Український географ  М. О. Русов  описав гуцульські поселення, відмітивши їх характерні особливості, хоча його висновки базуються на хибних методологічних засадах.

Напередодні і в роки першої світової війни почали виявляти більше зацікавлення Гуцульщиною російські вчені і культурно-громадські діячі офіційного напряму, хоча окремі їх публікації мали тенденційне спрямування, компілятивний характер . Докладніше і об'єктивніше знайомили російського читача  з  матеріальною і духовною культурою гуцулів автори книги «Галичина, Буковина, Угорская Русь»

Воєнне лихоліття 1914—1918 рр., в результаті якого загинуло чимало пам'яток матеріальної культури і рукописів, окупаційні режими, встановлені буржуазними урядами Румунії, Польщі, Чехословаччини, негативно відбились і на етнографічному вивченні Гуцульщини. Припинились окремі видання, зменшилися масштаби збиральницької роботи. Лише у Львові продовжувалось наукове вивчення і систематизація етнографічних музейних колекцій, зокрема писанок та килимів.

Ряд статей про народну культуру закарпатських гуцулів було опубліковано в краєзнавчому журналі буржуазно-ліберального напряму «Підкарпатська Русь» (за 1923—1924 рр.), а пізніше — в одноіменному збірнику «Росікаграізка Киз» (Братислава, 1936).

Більш серйозним вивченням Гуцульщини займалися науковці кафедри етнології Львівського університету під керівництвом професора А. Фішера, який дав характеристику гуцулів в етнографічному нарисі про українців та деяких інших публікаціях. В окремих статтях ідеться про розселення гуцулів, дається характеристика їх матеріальної культури, полонинського господарства, календарних народних звичаїв і обрядів, художніх народних промислів, різні види мистецтва.

В 30-х роках гуцульську музику вивчали М. Мєрчинський і М. Кондрацький, а танці — Р. Гарасимчук.

Його грунтовна праця здобула визнання серед вчених і зараз не втратила своєї вартості.

Польський буржуазний етнограф Ян Фальковський на основі вивчення матеріальної і духовної культури окреслив західне та північно-східне етнографічне пограниччя Гуцульщини.

Етнографічному вивченню Гуцульщини сприяли засновані краєзнавчі осередки, регіональні музеї в Станіславі (1928 р.), Коломиї (з ініціативи культурно-громадського діяча В. В. Кобринського в 1926—1934 рр. організовано музей «Гуцульщина»), Жаб'є (1934—1938 рр.), Рахові (1931 р.), Чернівцях (музей відновлено в грудні 1935 р.). В той же час група польських буржуазних науковців та створене у Варшаві у 1933 р. «Товариство приятелів Гуцульщини» з філіалами у Коломиї, Станіславі, Косові, Надвірній розгорнули реакційну діяльність, спрямовану на штучне відмежування гуцулів від українського народу.

Серед досліджень 30-х років найбільшу наукову цінність мають стаття і монографія про Гуцульщину польського прогресивного письменника і етнографа Станіслава Вінценза. На основі вивчення гуцульського фольклору, своїх власних спостережень він відтворив різні сторони життя і побуту гуцулів.

На відміну від деяких польських буржуазних етнографів Вінценз розглядає гуцулів як частину українського народу. З ініціативи С. Вінценза в Берні (Швейцарія) в історичному музеї був організований в 1936 р. гуцульський відділ.

Основним методологічним недоліком досліджень про Гуцульщину 20— 30-х років XX ст. є те, що в них етнографічні питання часто розглядалися абстраговано від реальних обставин соціально-економічного і культурного життя, наголошувалися відмінності та особливості без порівняльного вивчення їх з аналогічними явищами побуту і культури інших районів України. Більшість буржуазних дослідників трактували факти не з класових, а з націоналістичних позицій.

Із численних популярних видань про Гуцульщину 20—30-х років цінність мають ілюстрації різних моментів життя гуцулів, що на сьогодні зникли уже з побуту.

Після возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною розпочалось всебічне вивчення культури і побуту українського населення Карпат. Комплексні та індивідуальні наукові дослідження, експедицшні обстеження, започатковані в 1939— 1941 рр. і продовжені в післявоєнні роки, були спрямовані на вивчення народного мистецтва, житла, одягу, знарядь праці, предметів побуту, народних звичаїв та ін. В результаті з'явилися публікації мистецтвознавців і етнографів в «Наукових записках Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР», в збірниках Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР, в журналах «Совет-ская зтнография», «Народна творчість та етнографія» та інших виданнях. Серед публікацій цього періоду — цікаві статті Д. Зеленіна, С. Кова-ліва .

Питання етногенезу українського народу і, зокрема, його етнографічної групи — гуцулів висвітлює В. І. Наулко

В останні роки зріс інтерес до комплексного порівняльно-етнографічного вивчення культури та побуту карпатського населення на основі широкого міжнародного співробітництва.

Створення Міжнародної комісії по вивченню культури населення Карпат активізувало науковий інтерес до карпатської проблематики. Про це свідчать два випуски «Карпатского сбор-ника» (1972, 1976) та проведена в Ужгороді в 1972 р. наукова конференція «Культура та побут населення Українських Карпат». У цих випусках та інших виданнях іде мова про такі важливі проблеми, як полонинське господарство, харчування гуцулів та ін.

Цікаву та малодосліджену ділянку народного знання — народну медицину гуцулів вивчає 3. Болтарович, яка вперше показала місце і роль засобів і методів народного лікування в житті гуцулів.

Результати вивчення народного ткацтва, зокрема килимарства, одягу, висвітлені в монографіях С. Й. Сидорович, К. І. Матейко.

Радянські дослідники П. Юрчен-ко, В. Драган, В. Самойлович, 3. Петрова, М. Катеринога, І. Симоненко зробили значний крок вперед і щодо вивчення народної архітектури гуцулів. Житлові і господарські споруди на полонинах Гуцульщини грунтовно дослідив І. Могитич. Аналізу форм і пропорцій гуцульської дерев'яної культової архітектури відведено помітне місце в дослідженнях Г. Логвина

В працях І. Гургули, Д. Гобермана, О. Соломченка, науковців Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини О. Кратюк, М. Михалевської, Г. Пудик, М. Сахро дається аналіз різних видів народного мистецтва гуцулів. Цій темі присвячено ряд інших видань .

За останні роки з'явилися монографії і статті про окремі види народного мистецтва українців карпатського регіону.

Найбільш поширеному на Гуцуль-щині виду мистецтва — різьбі по дереву та його відомим майстрам присвятили свої праці А. Будзан, В. Ба-

бій, М. Бірюков, Т. Бушина, М. Гре-пиняк, Р. Захарчук-Чугай, М. Клап-чук, О. Соломченко та ін.

Як вид мистецтва народне метало-виробництво в селах Гуцульщини вивчали І. Матасяк, П. Жолтовський, О. Соломченко, М. Грепиняк100; Л. Суха присвятила цій темі монографію та ряд статей .

Один з найстаріших видів мистецтва — художню кераміку досліджували К. Матейко, Д. Гоберман, Ю. Лащук, показавши шляхи розвитку косівської кераміки, її композиційно-художні риси.

Про писанкарство як вид народного мистецтва опублікували статті О. Соломченко, О. Цегельська, Е. Біляшівський, які охарактеризували орнаментальні мотиви писанок, їх походження і символіку.

Радянські етнографи вивчають соціалістичні перетворення в народній культурі і побуті гуцулів, розвиток в них народних традицій. Краєзнавчі й етнографічні відомості про минуле і сучасне життя гуцулів, населені пункти і відомих людей Гуцульщини містяться в «Історії міст і сіл Української РСР» (Закарпатська, Івано-Франківська та Чернівецька області), довідни-ках-путівниках, публікаціях краєзнавців.

Найбагатші, науково опрацьовані збірки пам’яток гуцульської культури знаходяться в Музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР, Державному музеї етнографії народів СРСР, у Державному музеї українського образотворчого мистецтва, у Львівському державному музеї українського мистецтва, Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Івано-Франківському художньому музеї.

Чимало колекцій з різних ділянок культури і побуту гуцулів зберігається у Державному ордена Леніна історичному музеї у Москві, Державному історичному музеї Української РСР, Львівському державному історичному музеї, Закарпатському краєзнавчому

музеї, Івано-Франківському та Чернівецькому краєзнавчих музеях та їхніх філіалах.

Цінні пам’ятки матеріальної культури можна побачити і в громадських музеях в Ясінях, Рахові Закарпатської, Косові, Космачі, Яворові, Нижньому Березові, Річці, Головах Івано-Фран-ківської, Вижниці Чернівецької областей.

Велика і копітка робота по збиранню пам’яток гуцульського народного будівництва, речей побуту тощо проводиться музеями народної архітектури і побуту у Львові, Києві, Ужгороді, Чернівцях, будується музей в Івано-Франківську.

У Музеї народної архітектури і побуту у Львові в розділі «Гуцульщина» представлено побутуючі на цій території типи житла, наприклад гражду з с. Криворівня (XIX ст.), напівкурну хату бідняка з с. Замковець Верховинського р-ну, хату з притулами заможного селянина з Верховини. Відтворено пастушу стаю, показано ряд інших господарських споруд.

У Закарпатському музеї народної архітектури зберігається більше 700 експонатів з Гуцульщини. Це знаряддя праці, побуту, одяг, вироби народних майстрів.

Важливим доповненням до музейних збірок є приватні колекції, що містять цікаві зразки вишивок, писанки, вироби художнього металу, дерева тощо.

Радянські дослідники змістовними статтями і монографіями значно розширили коло знань з етнографії гуцулів. Чимало праць присвячено дослідженню соціалістичних перетворень в культурі і побуті горян. Але ряд аспектів у вивченні матеріальної і духовної культури залишався поза увагою науковців. Досі немає спеціальних досліджень про громадський і сімейний побут та звичаї гуцулів, календарні свята та обряди. Дослідження цієї проблематики О. Кравець, О. Кувеньовою, Н. Здоровегою, О. Курочкіним стосувалися всієї України, а матеріали про Гуцульщину використовувались тільки у порівняльному плані.

Поза увагою дослідників залишилися питання про знаряддя землеробства, транспорт гуцулів, побут робіт-ників-лісорубів та ін.

Сьогодні населення Гуцульщини, як і всієї нашої багатонаціональної країни, надбання традиційної культури в процесі взаємозв'язків та взаємообмі-ну збагачує культурними цінностями радянських народів. Науково розкрити і осмислити складні етносоціальні і

Любов і краса – це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури.

Побут гуцульського народу

Михайло Коцюбинський – великий письменник – гуманіст, виразник дум і прагнень народних – посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його творчість, що припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст., яскраво відбиває не тільки глибинні соціальні зрушення в тогочасному суспільстві, а й активні пошуки, якими був позначений літературний процес на рубежі двох століть.

Творчо засвоївши традиції і досвід своїх славних попередників, передусім М.Вовчка, Шевченка, Т.Мирного і Нечуя-Левицького, Коцюбинський орієнтувався і на взірці світового письменства, зокрема європейського, був чутливим до тих новітніх віянь, що панували тоді в літературі. Він був справді природженим художником, "який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти  і перетворює в золото чорні закутки мороку", - немовби про себе писав Коцюбинський в уривку "Павутиння".

У 1910 році Коцюбинський у відповідь на наполегливе запрошення Гнатюка по дорозі з Італії відвідав Карпати. Письменник уже знав дещо про Гуцульщину з книжок та розповідей Гнатюка. Але тепер він був безпосередньо вражений і захоплений своєрідною природою, побутом та культурою українських горян. Під впливом, цих вражень та наполягань Гнатюка Коцюбинський вирішив написати повість про гуцулів. Свій намір він успішно здійснив, написавши чудовий фольклорно-етнографічний твір "Тіні забутих предків".

Глибокими філософськими роздумами, прославленням світлого, прекрасного, здорового життя, що перебуває в гармонії з природою, сповнений твір "Тіні забутих предків" – правдива казка Гуцульщини.

Написанню повісті передувала велика підготовча робота. Коцюбинський зібрав надзвичайно цінний етнографічний матеріал, який до наших днів не втратив своєї значимості. Уважно й детально вивчаючи життя, побут, звичаї, обряди, вірування і народну творчість гуцулів, письменник звертався за порадами та консультаціями до Гнатюка, знайомився з працями В.Шухевича – одного з відомих дослідників етнографії гуцулів, зокрема вивчав його п'ятитомну "Гуцульщину", студіював "Матеріали для гуцульської демонології" А.Онищука та іншу літературу.

Однак студіювання одних лише літературних джерел не могло задовольнити Коцюбинського. Він знав, що тільки самостійне безпосереднє спостереження та вивчення народного життя дасть змогу правильно висвітлити його та зробити вірні наукові висновки.

"Я, – зауважував письменник, - у свій час, з головою впірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Але книжка книжкою, треба мати живі враження, щоб щось зробити – і хочеться швидше дочекатися літа". Від першого короткого перебування  в Карпатах у Коцюбинського залишилось велике враження. Про нього він писав М.Горькому: Коли б Ви знали, який це чудовий, майже казковий куточок, з густо зеленими горами, з вічно шумуючими гірськими ріками, чистий і свіжий, ніби вчора народився. Костюми, звичаї, весь уклад життя гуцулів - помадів, що проводять все літо зі своїми стадами на вершинах гір – настільки своєрідні і мальовничі, що почуваєш себе перенесеним  у якийсь новий невідомий світ. Як було б добре, аби ви хоч раз з'їздили в Карпати" .

На другий рік Коцюбинський знову їде в Карпати. Тепер уже на більш довгий час. Оселившись у великому мальовничому селі Криворівня, де збиралися влітку такі відомі діячі української культури і науки, як І.Франко, Л.Українка, В.Стефаник, Ю.Федькович, В.Гнатюк та інші, Коцюбинський одразу почав збирати етнографічні матеріали. Він побував у багатьох селах, в гуцульських хатах, вивчав сімейний та громадський побут, записував легенди, повір'я, вірування.

Про те, що як працював Коцюбинський, Гнатюк писав у своїх спогадах: "Наперед студіював він місцеву природу ходив по лісі та по царинках... Робив собі всякі записки, розмовляв із селянами на різні теми, заходив до їх хат, придивлявся усему пильно, не поминаючи нічого, навіть найменшої дрібниці... У 1911 р. робив прогулку до Голов, звідки разом із учителем Л.Гарматієм їздив на полонину Скупову, ночував там при ватрі, їв бануш і приглядався полонинському життю. У Головах ходив також на "посіджінє" (забави при мерці); оглядав понадто похорон і весілє"

У побуті гуцулів Коцюбинського особливо вразило збереження багатьох архаїчних звичаїв та обрядів, частина яких сягала своїм корінням у глибину віків. Уже на початку свого перебування в Криворівні Коцюбинський повідомляв Горькому: "Весь час проводжу в екскурсіях погорах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних небагатьом, на "полонинах", де гуцули – номади проводять зі своїми стадами все літо. Якби Ви знали, яка величала тут природа, яке первісне життя. Гуцули – дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул все своє життя. до смерті проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався лише для того.щоб прикрасити язичницький культ. Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів! Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь".

Особливо вражало письменника збереження в побуті гуцулів старовинних звичаїв та обрядів.  "Нарід наскрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок і до смерті. Первісні помади, вони так тісно зв'язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім'ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства", - писав він у листі до Є. Чикаленка від 22 липня 1911 року.

Характерний факт: М.Коцюбинського дуже зацікавило, чому на гуцульських могилах такі мізерні дерев'яні хрести, і він не заспокоївся доти, доки якийсь старий гуцул не пояснив йому, що то символ мізерності смерті у порівнянні з життям.

М.Коцюбинський почав працювати над твором про гуцулів лише після того, як докладно ознайомився з природою і звичаями Гуцульщини. 25 вересня 1911 року він повідомляв Гнатюка, що пише оповідання, на основі своїх вражень: "Боюсь, хвилююсь, але пишу". "Не знаю, чи вдасться мені що зробити, а дуже хотів би. Може, на той рік пощастить мені зібрати більше матеріалу, і тоді матиму міцніший грунт під ногами"

У своєму творі М.Коцюбинський хотів відтворити своєрідне міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів, показати їхнє життя, овіяне казкою, міфами, повір'ями, забобонами. "Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений", - признався письменник. Але "переніс" він багато. У повісті його ожила Гуцульщина – з її горами, полонинами, потоками, лісами, з гуцулами, їх звичаями, віруваннями і повір'ями.

Легенди і казки, що їх часто вплітає письменник відповідно до світлосприймання своїх героїв, художні засоби, створені переважно на місцевому матеріалі, діалектизми, що майстерно вкраплюються і в авторську мову, і в мову персонажів, - все це надає творові романтичного, іноді казкового колориту і водночас не відриває від "землі".  Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою її бачили самі гуцули, котрі глибоко вірили, ніби природа одухотворена, жива, діюча, заселена злими чи добрими духами. Гуцул "знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сери; що там блукає веселий чугайстрир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.... Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм школу".

Майстерно відтворюючи повір'я і звичаї гуцулів, часто в напівказковому тоні М.Коцюбинський розкриває їх темноту і забобонність, цілком реально змальовує їх убоге життя, важку працю, господарювання. Життя пастухів на полонині, добування вогню, доїння овець, виготовлення бринзи – все описано правдиво, без романтичних прикрас: "Вечорами біля стай палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без "челядини, вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби". М. Коцюбинський розумів, що живучість гуцульської демонології зумовлена була важким економічним становищем народу, його низьким культурним рівнем, тому в творі абсолютно відсутня ідеалізація "первісного життя", яка так притаманна творам декадентів. У той же час вражає поетизація праці: описи трудових процесів (наприклад, виготовлення бринзи) звучать натхненно і навіть велично.

М.Коцюбинському, як і Лесі Українці в "Лісовій пісні", вдалося зберегти необхідні пропорції і створити високохудожні реалістичні твори, разом з тим дійшовши, як відзначили рецензенти, до самого джерела, з якого родяться фантастичні оповідання про життя природи. М.Коцюбинський "відчув їх настрій і переказує їх в такій епічній прекрасній формі, що читачеві передається наївна віра гуцулів у твори їхньої власної фантазії".

У "Тінях забутих предків" особливо виразно виявилася така риса письменника, як зумовленість образної системи твору конкретною місцевою, побутовою, історичною, соціальною і національною обстановкою, баченням світу крізь призму персонажів. Та оскільки сама обстановка незвичайна,  то й асоціації та образи інколи можуть видатися незвичайними, своєрідними, навіть – дивовижними. Однак, як слушно відзначив І.О. Денисюк, чудова фантастика, якій піддається автор і читач, є реалістичним світосприйманням гуцула. У глибокому реалізмі і силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через піввіку після автора "Тіней забутих предків".

Якщо декаденти всіляко підкреслювали владу звіриного начала в душі своїх героїв, то М.Коцюбинський, навпаки, не принижує людей з народу, справжніх "дітей природи", бачить у них непереможний потяг до краси, до поезії, до всього світлого й людяного.

У центрі твору – образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, легінь, поетична натура. З дитячих років Іван жив серед природи, виховувався на гуцульських повір'ях, легендах, казках, і світ був для нього "як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна". Захоплюючись грою на сопілці, він намагається вловити мелодії, які звучать у природі. Марічка, як і Іван, змальована в ореалі музики і пісень. Що б вона не побачила, що б не сталося на світі – у неї виливалося в легку й просту пісню. Вона знала безліч співанок, вміла складати їх. Дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною і поетичною, як і він, повна краси й чистоти. В їхніх відносинах "все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця"

Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М.Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кілька років одружився, бо "треба ж газдувати!" Палатна "з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю!" Вона любила пишну одежу і дбала, подібно до Марти із "Сну", лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотане своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. "Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч  дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше? Життя їх текло, повне трубот про худобу, про господарство, яке потребувало вічної праці. Але Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою Палагною, його сушила туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням всього поетично, гарного, світлого: "Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші кращі світи, де можне б спочити"

М.Горький назвав "Тіні забутих предків" М.Коцюбинського "отличным очерком", М.Лисенко – чудовою поемою в прозі. У цьому творі, як в "Лісовій пісні Лесі Українки та "В неділю рано зілля копала"  О. Коцюбинської, відтворюються повір'я, передсуди, марновірства і забобони, які обплутують людину, отруюють її життя; засуджується сите міщанське животіння; показується страшне протиріччя між мрією і дійсністю в капіталістичних умовах, що проникають в найглухіші закутки, а тим самим підказується думка про необхідність змінити ці умови, боротись за таке суспільство, де б мрія і дійсність злилися, в якому людина вийшла б з-під влади темноти, забобонності і марновірства, що безроздільно панували над душами гуцулів.

Письменник назвав свій твір "Тіні забутих предків". Назва не випадкова. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа й життя людини зливались в одне нероздільне ціле. Було кілька варіантів заголовка: "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін" перед віку", "Подих віків", "Дар предків забутих", "Голос забутих предків".

М.Коцюбинського приваблювали душевна та фізична сила, здоров'я простого народу, в даному разі гуцулів. Серед його нотаток двічі зустрічається запис: "Гуцул – здоровий, як гірське повітря, легкий, як потіку свому бігу".

У повісті яскраво змальовані особливості побуту, господарства, сімейного та громадського життя гуцулів. Через долю закоханих Івана та Марічки Коцюбинський показав існування серед гуцулів давнього звичаю "призми" – довголітнього ворогування двох гуцульських родів, кровну помсту тощо. Вся повість просякнута легендами, міфами, повір'ями, віруваннями, архаїчними звичаями та обрядами. Інколи навіть важко відрізнити, де закінчується дійсність і починається домисел – так органічно сплетені вони в повісті. Матеріал твору дає можливість скласти також уяву про духовну культуру українських горян.

Написавши "Тіні забутих предків", М.Коцюбинський не припиняє вивчення Гуцульщини. Навпаки, інтерес до неї в письменника ще більш поглиблюється, особливо під впливом знайомства з особливостями сімейного та громадського побуту українських горян. Про це свідчать численні записи, що були зроблені Коцюбинським у його записних книжках, а також спогади Гнатюка. "Найбільше, - згадував Гнатюк, - зацікавили його були отці прояви гуцульського життя:

1. Родова мість, яка заховалася між гуцулами ще в такій майже силі, як італійська вендета на Сицілії.

2.  Інституція годованців, яка дає старим якийсь час жити безжурно "набувати сили" на сім світі. Від добачував у ній глибокий філософічний підклад і хотів ним закрасити задуману повість.

3.  Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірності і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою".

Окремо зацікавився Коцюбинський поширеним серед гуцулів звичаєм брати в сім'ю так званого годованця, тобто приймака. Письменник помітив, що становище годованця відрізнялося від становища приймака центральних губерній України. По-перше, годованця брали в сім'ю не обов'язково до дочки, а просто як робочу силу. Він міг одружитися з дівчиною з іншої сім'ї. Але втакому разі його дружина, приведена в чужий хазяйський дім, теж називалася годованкою і повинна була працювати на господаря дому. По-друге, звичаєм брати годованця могли користуватися тільки заможні селяни, ті, як зауважував Коцюбинський, "які хотять безжурного життя".

Дослідник відзначав далі, що прихід годованця в сім'ю не був простим. Це оформлялося юридично: складалася спеціальна угода у нотаріуса, де обговорювалися права годованця, якого хазяїн мав право перепродувати. Отже, взаємовідносини між годованцем і хазяїном та членами його сім'ї були нерівноправними. Годованець повністю залежав від хазяїна, тобто фактично перебував настановищі батрака.

"Годованці, - писав Коцюбинський, - звичайно живуть в хаті господи (діда з бабою) і мусять їх слухатись в роботі, просити дозволу піти кудись. Коли разом гуляють на весіллі, дід забавляється, а годованець мусить йти доглядати маржинку". (М.Коцюбинський, Твори в трьох томах,

Тяжка праця, погане ставлення з боку хазяїв часто приводило до суперечок, сварок і навіть бійок між годованцями та їх господарями. Такі сутички іноді закінчувалися смертельними випадками. "Коли годованець, зауважує Коцюбинський, - купить своїй жінці (годованці) щось кращого з'їсти, виходить сварка. Газди уважають, що годованці не мають права тепер набуватися, що це тільки їхнє право – і звідси сварка".

Зацікавившись вивченням особливостей сімейного і громадського побуту гуцулів, про які мало відомо в центральних губерніях України, Коцюбинський приходить до думки про написання нової великої повісті під назвою "Годованці". У листі до О.Аплаксіної з цього приводу він повідомляв: "Мені хочеться познайомитися зі своєрідною філософією гуцулів, з їх поглядами на життя і любов. Вже тепер почуваю під собою ґрунт". Сучасники свідчать, що окремі епізоди повісті були вже готові і письменник розповідав про них. Зокрема Л.Гармостій згадує, що М.Коцюбинський говорив йому про план нового твору. Знаючи, як працював письменник (він не сідав писати, поки твір не був цілком готовий "в голові"), можна твердити, що повість була майже створена. Та й сам М.Коцюбинський зазначав: "Багаті записи маю... Усе у голові готове... Сядь та пиши. Так отже заслаб" Коли раніше робота, службова та приватна не давала можливості працювати над твором, то тепер тяжка хвороба прикувала М.Коцюбинського до ліжка. Письменник гірко жалкував: "...Школа тільки "гуцульського матеріалу, бо дурно загине"

Повість так і не була написана. Це не поодинокий приклад з творчої біографії М.Коцюбинського, як і багатьох інших революційно-демократичних письменників. Умови життя й праці їх були такими, що не раз доводилося. За словами Лесі Українки, "скрутити голову" планові і замість роману чи повісті давати опис якоїсь виставки чи дрібні дописи. Сільськогосподарські огляди, які змушений був писати М.Коцюбинський, своїм обсягом набагато перевищували всі його твори...

Та, на жаль письменникові не судилося здійснити свій намір. Наперешкоді стала смерть.

Коцюбинський не написав і наукової роботи, присвяченої згаданим питанням, не з'ясував до кінця причин збереження гуцулами найдавніших пережитків. Але вже одне те,  що він зафіксував ці явища наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., має велике наукове значення.

Його матеріали, вказуючи на наявність локальних особливостей у розвитку сім'ї та сімейного побуту на Україна, накреслювали шляхи для дальшого дослідження цих важливих питань народного життя.

Не менш важливу роботу проробив Коцюбинський у галузі вивчення духовної культури гуцулів. Взагалі його цікавило вивчення вірувань, уявлень, звичаїв та обрядів різних народів. Досить згадати його висловлювання про збірники Франка, Гнатюка, про етнографічні розвідки з цих питань "Літературно-наукового вісника", щоб зрозуміти, яке велике значення надавав Коцюбинський вивченню народної культури. "Я дуже ціню такі книжки, - підкреслював він, - змушений жити в місті, далеко од народу, я часом з головою поринаю в етнографічні записи, в те чисте і свіже джерело народної творчості та покріпляю тим свої сили".

Досліджуючи народні вірування, Коцюбинський звертався по допомогу до відомих спеціалістів у цій галузі. Так, в одному з листів до Гнатюка він писав: "Дуже Вас прошу пришліть мені (коли можна – скоріше) такі етнографічну програму (здається, переклад з англ. мови), яку я переглядав у Вас у Криворівні. Вона в жовтій обгортці. Там зведені і пояснені вірування всяких народів"

Як допитливий і глибокий дослідник Коцюбинський вважає за необхідне вивчення народних сороміцьких оповідань та пісень, оскільки за його словами, "такий матеріал відкриває нову сторону народного духу, а це цікаво!"

Перед тим як характеризувати світогляд та духовну культуру гуцулів, Коцюбинський старанно вивчав відповідну літературу, а живучи в Карпатах, не пропускав жодної нагоди для спостереження народних обрядів, вивчення вірувань, ставлення місцевого населення до явищ природи тощо. В цьому  письменникові допомагали місцеві жителі – учитель Л.Гарматій, молоді селянські хлопці Шекерик-Дониковий, Танасійчук та інші. Вони допомагали збирати матеріал, розповідали про місцеве життя, виїздили з письменником на відбуття обрядів, свят, робили для нього багато зарисовок і фотографій, які, на превеликий жаль, загинули.

Коцюбинський розумів, що специфічні умови життя в горах, тяжке матеріальне становище, віддаленість від культурних центрів – все це було важливим чинником збереження архаїчного, первісного не тільки в побуті, а й духовній культурі, у віруваннях, в світосприйманні. Гуцул вірив, писав Коцюбинський, "що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сери; що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роззирає наявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег" Та говорячи про забобони, вірування у злих і добрих духів, у відьом, утоплеників, чортів тощо, Коцюбинський, як і завжди в своїх спостереженнях, умів знаходити тенденції нового у світогляді людини, в даному разі у ставленні людини до природи. В його щоденнику серед багатьох записів прикмет, забобонів, заклинань зустрічаються й такі, що містять у собі іронію і свідчать про зникнення в людини страху та побожного ставлення до того, що раніше вважалося таємничим, надприродним". Тепер чортів менш, - записує Коцюбинський народне висловлення, - бо вони мають роботу на фабриках, коло машин, у телефоні, у колії, велосипеді" А трохи далі занотовує про те, що "щезника продають в Сегоні за 5-ку (в пляшці)").

Серед багатьох обрядів та звичаїв, спостережуваних Коцюбинським, його увагу привертали похоронні обряди, оскільки вони зберегли тут найдавнішу форму – поховання на санях, різноманітні гри та забави при мерці. Письменник бував присутнім на таких обрядах, особисто брав участь в ігрищах. Ось як описує він цей гуцульський обряд: "В селі потрапив на оригінальний обряд. Вночі десь померла бабуся – і ось з далеких хат (тут хата від хати на кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же,  біля покійниці в сінях, зібралась повеселитись молодь. І яких тільки тут ігр не було! Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорбно зімкнула вуста, і тепляться похоронним блиском свічки. І так всю ніч".

Не лишив Коцюбинський поза увагою і матеріальний побут гуцулів. Він описує їх житла ("гражди"), працю, господарство та його особливості. Цікаво, що пастухи, якими переважно були чоловіки, майже півроку жили далеко від сім'ї, в горах. Коцюбинський докладно описує організацію за давньою традицією господарства в горах, зокрема, стрижку, доїння овець, виготовлення масла і бринзи, добування та підтримку ватри,  розваги пастухів та інше.

На високій царині, - читаємо у Коцюбинського, – де газда має сіно (там мусить бути незамерзаюча вода, потік, - він робить зимарку з піччю, в якій горить ватра день і ніч. Газда йде з маржинкою туди сам... і пробуває там стільки, поки не з'їсть худоба сіно: місяць, два, до Різдва. Бере корову, воли, коні, вівці, свині. Часом для худоби робить застайку, де вона ховається в негоду, а найчастіше худоба і день і ніч пробуває під одкритим небом. Сніг випада на 1-1 ½ або 2 метри. Газда дає 3, 2 або і один раз їсти (разить), прочищаючи сніг до землі, щоб худоба не втоптувала сіна ногами в сніг... Прокидає в глибокому снігу коридори в різних напрямках, де купками годуються вівці..."

Далі, йде опис стрижки і доїння овець, збирання сметани, виготовлення масла та бринзи. У вільний від роботи час, продовжує письменник, газди роблять вила, а іноді й розважаються грою на флоярі.

Діяльність М.Коцюбинського в галузі вивчення життя і побуту гуцулів, зокрема зібрані ним етнографічні матеріали, є неабияким надбанням української етнографічної науки. Тим більше, що, на відміну від своїх попередників у цій ділянці, він звернув увагу на такі питання, які зовсім або майже зовсім не ставились в українській етнографії. Часто в листах до друзів письменник називав себе вогне – і сонцепоклонником. І все його чесне і многотрудне життя, і вся його творчістьпідтверджують: так, він був і назавжди залишився великим Сонцепоклонником і великою Людиною. Таким людяним, добрим, лагідним постає Михайло Коцюбинський перед нами зі спогадів його сучасників.

Зі спогадів про Михайла Коцюбинського В.Гнатюк писав: "Середнього росту, стрункий, худорлявий, в останніх часах трошки вперед похилений, одягнений скромно, але все без найменшого закиду і, звичайно, з якоюсь квіткою в бутоньєрці. Квіти – це була його пристрасть і розкіш... Любив пристрасно природу і давав цьому вираз на кожнім кроці. Любив добрих людей, любив приємне товариство, а знайшовшись у ньому, любив вести безконечні розмови, аж не раз умучувався ними. Незвичайно любив дітей і ніколи не пройшов коло них, щоб їх не зачепити, не заговорити та не пожартувати трохи.

Твори М.Коцюбинського писані так, що не можуть старітися, тому він "усе буде мати читачів у широких кругах..."

Л.Гарматій пише: "М.Коцюбинський дуже цікавився Гуцульщино, краса природи робила його особливе враження, а коли тих вражень було забагато, серце не видержало і змоглося під їх сильним тисненням".

П.Шекерик –Доників назвав Коцюбинського "великий любитель Гуцульщини і правди, чоловік праці..." В Дорошенко писав у спогадах: "І так якось легко було бути з Коцюбинським, швидко зав'язувалася нитка симпатії. Його благородна постать, з широким, відкритим чолом, тиха мова й ніжна, делікатна вдача мимоволі чарувала чоловіка. Михайло Михайлович квапився працювати. Кожну хвилину, яку вдавалося йому вирвати від хвороби, використовував він для творчості. Йому так хотілося жити, щоб творити... Творча уява його була повна образів, що просилися на папір, а тут безліч хвороб сприсягнлися на його здоров'я...". М. Горький писав:

"Людяність, краса, народ, Україна – це улюблені теми розмов Коцюбинського, вони завжди були з ним, як серце, мозок і славні ласкаві очі".

"... М. Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розтупились, щоб дати місце і йому і черзі борців, мислителів і шукачів правди". Ці слова П. Тичини, геніального учня Михайла Коцюбинського, перевірені часом.

Міфічні істоти

Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...

Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними міфами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати.Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...

Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...

Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.

Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.

За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.

Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.

На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати

Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують).
Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.

На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір’ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір’ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.

Нявка - жіночий дух рослинності, пов'язаний зі світом Нави, тобто померлих (пор. навка, нявка). Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.

      В Карпатах вірять, що це душа померлої дівчини; мавки є польові, лісові, гірські; вони близькі до русалок. Головна різниця полягає в тому, де який вид перебуває. Але мавка відрізняється від русалки польової тим, що у неї ззаду у плечах все відкрито й видно всю утробу, також і в хлопців-мавок. Мавки дуже веселі, живуть громадами, танцюють надзвичайно довго й шалено; мають гарний тоненький голосочок, дуже швидкі, невпинно бігають по горах та лісах; бояться лісовика, а в Карпатах — гуцульські мавки — бояться чугайстера. Мавка, як і русалка, може жити з людьми деякий час; вони люблять красу, волю, спів, понад усе люблять природу. Дерева лісові вважають за сестер і братів... Вони прагнуть кохання, любові, краси.

За давніх часів люди вважали, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, нібито розташувалася країна померлих предків - Вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами - вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик - лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті - господар лісу.
            Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чортом і мав відповідний вигляд: із рогами на голові, з цапиними копитами на ногах (згідно з легендами Покуття, ноги в нього були жаб'ячими); одяг застібався не як у людей, а навпаки - справа наліво. За іншими свідченнями, він голий, у шерсті: "Виходе з лісу чоловік голий та страшний. Іде мимо дерева - врівні з деревом, мимо куща - зкущем, дійшов до воза - врівні з возом". Бачили в лісі й величезного чоловіка: "...на зріст, як високе дерево, у довгій білій сорочці та як зарегоче!" У деяких оповіданнях він "старий-старий, маленький чоловічок, весь голий, а руки й ноги - волохаті".
        Найбільшого поширення набули оповідання про те, що лісовики - це прокляті батьками діти. Як і русалки, котрі, згідно з деякими повір'ями, стають лісовикам за жінок. Вони живуть у воді або лісі. Іноді гасають вихором між небом і землею, доки зніметься з них прокляття - оскільки доти земля їх не приймає. Ці прокляті душі бувають агресивними, тому зустрічатися з ними небезпечно, особливо уночі. Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на дорогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому не повертається.
         У пізніших - уже християнського спрямування - легендах про походження всілякої нечистої сили говориться, що це - скинуті з неба Богом ангели: ті, що попадали на дахи, - стали домовиками; які потрапили в ліс - лісовиками, у воду - водяниками.

 
         А ще є оповідання про Адама, який посоромився показати Богові своїх дітей, - частину їх заховав, і приховані діти зробилися господарями домів, полів, лісів, озер - де кому Господь повелів жити.
        Лісовик міг з'являтися всякою звіриною, лошаком, птахом, людиною, мавпою, козеням, сіном, грибом, вогняним змієм, пухнастою ялинкою або білим мохом; міг наслідувати всі голоси: ревти, як ведмідь, пищати, як комар, скрекотіти, як сорока.
        У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кілька. Вони грають у карти на звірів і, коли програють, переганяють їх з одного місця на інше. якось уночі зайшов до шинку чоловік у ведмежій шкурі з довбнею в руках. Випив горілки, розплатився. Господар вийшов за двері й побачив на подвір'ї повно звірів. На його запитання чоловік відповів, що програв товаришу в карти й тепер іде віддавати борг.
          Найпоширеніші уявлення, що живе лісовик звичайно, як селянин у селі. Ночує в лісовій хатині; має свою "лішиху", дітей. Любить підгулювати з жінками, чоловіки яких не ночують удома. Лісовики заманюють до лісу дівчат і жінок та беруть їх собі за дружин.
         Лісовик може бути добрим або злим. Він заводить людей у лісову гащавину і тримає там по кілька днів. Але буває, що й допомагає відшукати дорогу, іноді рятує від смерті. Так одного лісоруба, який заночував у лісі, він зігнав із того місця, на яке за кілька хвилин упало величезне дерево. Є деякі речі, яких лісовик не любить. Якщо світити вночі в лісі, можна його розбудити. Тоді він відгукнеться своїм оглушним свистом, і, хоч куди б тікала людина, в усякому боці наздожене її той свист. Так ото ганятиме лісовик непроханого гостя аж до ранку, доки заведе в зовсім незнайоме місце, і тоді вже чутно буде не свист, а регіт.

            Жінки дорого платять за підняте в лісі червоне намисто аба червону стрічку. Так, невістка однієї жінки, молода, гарна та здорова, на другий рік заміжжя почала худнути і скаржитися на безсилля. Через три роки вона призналася свекрусі. Ходила вона якось у ліс по дрова. Назбирала, повернула додому. Аж бачить: на дорозі лежить добре намисто. Зраділа вона, вхопила й поклала за пазуху, не перехрестивши. Вдома заховала у скриню. Увечері чує, наче хтось ходить за нею та шепоче: "Віддай моє. Віддай моє". Відтоді почав до неї літати по ночах вогняний змій і жити з нею як чоловік. (Нагадує вже описану у групі легенду про чорта)
               Лісовик цінує гумор, і якщо його розсмішити, можна не лише врятуватися від його підступів, а й одержати подарунок, удачу на полюванні або багатий улов.
          Щоб відчепитися від лісовика, треба вивернути ояг або праве взуття надіти на ліву ногу. Не любить він матірної лайки. А ще зникає, коли згадують Бога. Задобрити його можна подарунком. Зазвичай лісовику дарують яйця. Якщо хтось захворів у лісі, треба винести на прехрестя яйце, покласти й ого лівою рукою й проказати замовляння. Візьме лісовик подарунок, і хвороба мине. Таку жертву приносять лсовику й тоді, коли загубиться корова.
          Деякі люди (чаклуни) ведуть із лісовиками дружбу. До них звертаються селяни, щоб дізнатися про майбутнє, знайти корову, яка загубилася в лісі.
         Не любить лісовик, щоб його зусилля пропадали марно. Якось чоловік загадав лісовику привести під лісову хатинку зграю лисиць. От сидить він із жінкою в хатині, коли чує під вікном: "Стріляй!" Перелякався він. "Стріляй, бо вб'ю" - каже. Добре, що жінка не розгубилася: вхопила рушницю й вистрілила. Три підстрелені лисиці завертілися на землі, й лісовик залишився задоволений.
Лісовик допомагає людям доти, доки не похвалиться чоловік своєю владою над ним. Якось підгуляли на весіллі селяни, й один за пляшку горілки пообіцяв своїм товаришам показат лісовика. Викликав його, і той з'явився - великий, страшний, однією рукою тримається за верхівку дуба, а друга звісилася з дерева.Зі страху знепритомніли чоловіки, а коли отямилися, бачать: висить їхній дружко на тому дереві, де показалося страхіття, й рука в нього так само звісилася.

Водяник - таємничий господар озер, боліт, річок. В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймищах і верхововдили надусіма іншими тамтешніми істотами. Подекуди наші предки вважали, ніби чоловіки-потопельники перетворюються на водяників, а жінки - на русалок. Існувала також думка, що водяники - це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців. Із суміші язичницьких вірувань та старозавітного сюжету постала легенда, ніби водяники - це потоплене військо фараона, що переслідувало ізраїльський народ на чолі з провідником Мойсеєм.
          За народними легендами, водяник - це дужий кремезний чоловік або дідуган із великим черевом та набряклим обличчям. Зазвичай він убраний у білу або червону сорочину. Характерними рисами зовнішності водяника є розкуйовджене волосся та довга борода зеленавого відтінку. Волохатість і довге волосся - ознака всіх потойбічних істот. Подекуди додають, що водяник має риб'ячий хвіст, але найчастіше його не видно. Впізнати ж водяника можна по мокрих слідах, що залишаються там, де він сидів чи стояв. Водяний господар може з'являтись і в іншій подобі: велетенського сома, пса, кота, цапа, ягняти або ж сивого коня. Образові коня в міфології належить важливе місце, бо вважалося, що кінь - істота "погранична", яка поєднує земний світ з потойбіччям. Саме тому нечиста сила так любить коней, і водяник не є винятком. Він краде коней у господарів. Проте, на відміну, наприклад, від домовика (який може заїздити тварину до смерті), водяник забирає її у своє підводне царство й там дбайливо доглядає.

        

           Характер водяника - мінливий, як стрімка вода. В одних легендах він постає веселим і добрим, в інших його змальовано суворим і сердитим володарем, чию прихильність здобути дуже важко. Переважно він не терпить людської присутності біля своїх володінь, особливо у нічні години. Непроханих гостей водяник карає: топить, лякає до півсмерті, рибалкам перевертає човни, шматує сіті, відганяє геть рибу. Крім того, є багато місць, куди людині ліпше взагалі не навідуватись, бо то його заповідні володіння. Всяк, хто потрапить туди, загине. Задавненим страхом порушити кордон водяникового царства пояснюються й заборони щодо купання, які зустрічалися не лише в первісні, а й уже в цивілізовані часи.
           Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальські побрехеньки. У цьому випадку важливо не перелякатися, бо тоді його поведінка стає непередбачуваною. Так, заради жарту водяник може зовсім потопити човен або занести його разом із рибалкою далеко на берег. Або ж перетворившись на рибу, навмисне потрапити до ловецької сіті, а потім змінити подобу на очах переляканих людей. Якщо таку"рибину" забрати до хати, це може закінчитися великими збитками для господаря. Водяник зруйнує домівку, налякає родину й піде геть. Іноді за такі жарти він винагороджує рибалок, наганяючи в їхні сіті рибу - свою худобу.
           У народі існують різні уявлення про родинний стан водяника. Подекуди вважають, що його дружинами є русалки. За іншими легендами, водяник має одну господиню - водяниху. Русалки ж - його прислужниці. За іншими віруваннями, водяник бере за дружин бідних земних дівчат. Вони не мають посагу, а тому здебільшого залишаються самотніми. Доля "водяних цариць" не рідко є для них кращою за земне життя. Вони народжують від водяника дітей, про яких він дуже дбає.
          У народі вірили, що водяник порядкує у воді з ранньої весни, а з приходом зимових морозів ховається в підземне помешкання. Напередодні свята Водохреща, коли священник святить річкову воду, водяник намагається вивезти з неї всю свою родину на позичених у селян санях. Щоб він не чіпав саней, господар мав їх перевернути.

Мольфа́р — в культурігуцулів так називають наділену надприродними здібностями людину, на зразок ворожія, чарівника або народного мага. Як вважають місцеві жителі мольфари бувають добрі або злі. Для лікування людей, та керування силами природи (наприклад, хмарами) мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої та трави. Вважають, що гуцульські мольфари є безпосередньо пов'язані із козацькимихарактерниками.

Ілюстрації до твору

Повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" ілюструвалася різними художниками: М.Жуком, О.Кульчицькою, В.Дозорцем, І.Філоновим, Р.Палецьким, С.Адамовичем, Г.Якутовичем, Е.Іоффе і Л.Карташовим, М.Стороженком, Л.Приймою. Серед графічних робіт за книгою Михайла Михайловича можна виділити два такі основні напрями – символіко-метафоричний і епічно-розповідний. Сутність першого напряму полягає у цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його внутрішній, трансцедентний зміст.
Символіко-метафоричною є ілюстрація М.Жука титульної сторінки окремого видання повісті "Тіні забутих предків" (1913 р.). 1912 року вже тяжкохворий М.Коцюбинський замовляє своєму другові Михайлові Івановичу обкладинку до книги "Тіні забутих предків". Художник виконує прохання письменника. В ілюстрації Михайла Івановича криється поетичне відчуття таїни. Мистецтвознавці писали: "У цій роботі М.Жук вдався до символіки. Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що сперся підборіддям на руки. Пасма волосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу починаються з язиків полум'я, що огортають круглий, орнаментований у стилі гуцульської різьби щит. Над головою демона вирують хмари. На брилі скелі висічено напис: "Тіні забутих предків". М.Коцюбинський улисті до М.Жука писав: "Дорогий Михайле Івановичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку…".

Символіко-метафоричні ілюстрації до повісті "Тіні забутих предків" виконали Р.Палецький, Г.Якутович, Л.Прийма.

Суть епічно-розповідного підходу до ілюстрування "Тіней…" полягає в тому, що художники йшли за сюжетом. Так прокоментували повість О.Кульчицька, І.Філонов, Е.Іоффе і Л.Карташов, М.Стороженко.

Ілюстрації до повісті допомагають школярам розгледіти в тексті те, що не було відчуто в процесі самостійного читання, зрозуміти деякі суттєві особливості змісту і художньої форми твору.

Повісті М.Коцюбинського пощастило, позаяк найбільшої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окремі ілюстрації, а цілі серії їх, так звані ілюстративні сюїти. За текстом твору написано кілька таких сюїт.

Дивовижно і неймовірно! Тільки О.Кульчицька протягом 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання "Тіні забутих предків" (25 робіт вона створила до вступної статті А.Крушельницького "Тіні забутих предків" на тлі творчості Михайла Коцюбинського" і 50 малюнків до повісті). В ілюстраціях до передмови А. Крушельницького художниця змальовує чарівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорногори, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Криворівні, де любив відпочивати Михайло Коцюбинський, дараби на Черемоші, гуцульські хати та колиби. До вступних ілюстрацій Олена Львівна подає і жанрові картини "Гуцульські діти", "У неділю", "Гуцулка з кужелем на коні". Художниця розуміла, що книгу читатимуть в Північній, Центральній, Східній і Південній Україні люди, які ніколи не бачили Карпат і гуцулів. Через те художниця щедро мережить сторінки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини. В ілюстративному циклі до повісті мисткиня вибудовує видиму розповідь на вузлових моментах характеристик героїв і розвитку сюжету.   

         Серія ілюстрацій художниці відтворює композиційні закономірності твору, передає емоційний лад повісті, вводить читача у світ народної гуцульської міфології. Більшість малюнків розташовані як заставки або кінцівки до певного розділу. Ідучи за автором, О.Кульчицька пропонує глядачеві чудові пейзажі природи Гуцульщини: розкішні царинки; "пишний похід" гуцулів, що поволі рухається суточками (обгороджена гірська стежка); потік, що "летів в долину і тряс по камінню сивою бородою"; високогірські полонини з повзучими по них смереками; полонини, вкриті снігом, небо, мережане яскравими зірками, і світанок у горах.
         Особливо велику пізнавальну цінність мають ілюстрації до повісті жанрового характеру, що відображають життя і народні звичаї гуцулів. З точністю дослідника-етнографа Олена Львівна зображує молоду гуцулку, що їде верхи на коні і продовжує прясти (вона не згає жодної вільної хвилини), сцени з життя скотарів, весільний потяг, похорони… Глядачів вражають ілюстрації, що показують життя гуцулів-чередників на полонині. Ось бачимо вівчарів, які доглядають овець на пасовищі, а тут сцену доїння овець, бербениці з бринзою, а ще спостерігаємо за розмовою пастухів біля ватри. О.Кульчицька показала гуцульську хату, два рази ілюструючи її інтер'єр. Художниця зображує меблі, що там знаходяться, концентрує увагу на предметах побуту, ілюструє соціальне становище мешканців, духовні запити. На одній роботі бачимо дружну сім'ю, яка вечеряє за столом посеред хати, а на другій – приголомшеного важкими думами ґазду. Це не тільки етнографічна, а й психологічна ілюстрація. Горе господаря викликане не злиднями, бо Олена Львівна змальовує багату хату з вишуканими кахлями на печі. Причина криється в іншому.

         Персонажі М.Коцюбинського із "Тіней забутих предків" на ілюстраціях О.Кульчицької найчастіше невеликого розміру. Художниця чоловічі образи доповнює груповим портретом діда, батька і сина – це конкретні типи гуцулів. Графічна робота позначена чуттям душевної спорідненості трьох поколінь, сповнена внутрішнього тепла й оптимізму. Вона перегукується з думками М.Коцюбинського, висловленими в повісті. Олена Львівна, як художниця, думає і творить в унісон Михайлові Михайловичу. Опоетизовану письменником гуцульську фантазію вона відтворює на ілюстраціях. Ось глядач на малюнку бачить Івана, який, сидячи під смерекою, прислухається до пісні щезника. Уся його увага зосереджена на звуках, що ллються із кичери. Це звуки флояри щезника, постать якого видніється з верхогір'я. На іншій ілюстрації О.Кульчицька майстерно відтворює танок Івана Палійчука з Чугайстром. Чугайстер поспішав урятувати Івана від мавки, а гуцул хоче допомогти Марічці втекти від непрошеного гостя. Палійчук приваблює глядача енергійною поставою, легкістю й граційністю рухів, а добрий лісовий дух дивує своєю ведмежою незграбністю. А ось ще на одному малюнкові художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарами і перемогу першого. Градова хмара відступає підкоряючись волі людини-чаклуна.
           Серед жіночих образів до повісті "Тіні забутих предків" вирізняється портрет Палагни, одягненої в розкішне гуцульське вбрання. Дружина Івана захоплено розглядає узорчасту крайку, яку тримає в руках – промовиста деталь захоплень і турбот про красивий одяг цієї жінки. А обличчя вона має буденне, пісне. Вираз черствості на ньому є свідченням байдужості до переживань свого чоловіка.

Найхарактернішою особливістю ілюстрацій О.Кульчицької є, як неодноразово підкреслювали мистецтвознавці, точність зображення гуцульської дійсності. Кожен малюнок позначений етнографічністю. Гуцульський побут, мальовничість народних обрядівта костюмів завжди глибоко хвилювали художницю. Тому вона любовно відтворює кожну деталь на одязі, химерні візерунки на предметах щоденного вжитку. Деякі ілюстрації передають психологічні моменти з життя народу. Новаторством О.Кульчицької є використання такого прийому, як уведення мелодій до своїх графічних робіт. Ці мелодії є веселими і сумними, автор їх невідомий (можливо вдасться якомусь дослідникові назвати колись ім'я композитора, який допомагав художниці).

                  

 Ілюстрації до повісті виконані тушшю пером. Дослідник творчості художниці І.Сенів зазначає, що малюнки зроблені нехарактерним для Кульчицької дрібним, наче офортним, штрихом: "Ніжна лінія позначається тільки де-не-де. Штрихом при допомозі легких тональних переходів і м'яких контрастів художниця ліпить об'єми і будує далекі плани в пейзажі".

Творчо працюючи над художнім текстом повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків", О.Кульчицька за допомогою пластичної мови графіки доповнила розповідь письменника і стала співавтором книги 1929 року видання. Ця повість є одним із кращих ювілейних видань художньої літератури, творчим досягненням української книжкової графіки саме завдяки високохудожнім етнографічним і психологічним ілюстраціям народної художниці України О.Кульчицької. Р.Головин, науковець зі Львова, писав: "Коли перегортаємо листки цього видання, наглядно бачимо в ньому гармонійне поєднання творчості трьох митців: М.Коцюбинського, О.Кульчицької та українського народу. Кожен з них по силі таланту не має собі рівного".

Тільки такий знавець і ентузіаст Гуцульщини, як О.Кульчицька, міг доповнити повість М.Коцюбинського.
У 1957 році І.Філонов пропонує 19 графічних робіт до книги "Тіні забутих предків", від яких струмує живий, душевний імпульс. Художник тонко сприйняв поезію повісті й органічно перевів її в образотворче мистецтво. Дивлячись на його роботи, згадуєш слова Леонардо да Вінчі: "Живопис - це поезія, яку бачать, а поезія - це живопис, який чують". Визначальною ознакою ілюстрацій Івана Никифоровича є безмежна захопленість красою життя, красою людини і природи.

Г.Якутович розпочав ілюстрування повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" 1963 року (ним було вирізано три гравюри на дереві - твердому самшиті). І тут митець несподівано для себе одержує запрошення знімати фільм за твором "Тіні забутих предків" (художник-постановник).
У березні 1965 року тріумф фільму "Тіні забутих предків" на Міжнародному фестивалі в аргентинському містечку Мар-дель-Плато і визнання його в цілому світі. Заслуга в цьому належить генію М.Коцюбинського й С.Параджанова та колективу останнього. І, безперечно, Г.Якутовичу.

Пізніше Р.Корогодський напише про роль художника у творенні шедевру світового кіномистецтва: "… знання і любов до Карпат Георгія Якутовича стали первісним чинником освоєння поезії Гуцульщини як неповторного духовно-культурного регіону України. Розкрити красу гір, полонин, Черемоша, долин, сіл, церков, духовної цінності залишків матеріальної культури аборигенів міг лише високоосвічений художник, сам закоханий у цей край. Г.Якутович разом з М.Раковським, Ф.Манайлом буквально творили іконописний матеріал, який став, зрештою, картиною "Тіні забутих предків"

Після завершення роботи над фільмом Георгій В'ячеславович знову приступає до ілюстрування повісті й завершує її 1967 року. 19 дереворитів, створених гравером, заставляють глядачів задумуватися над майстерністю митця. Г.Якутовичу доводилося долати опір міцного дерева й при цьому не можна було помилятися й на йоту, бо можливість правки кліше виключалася. Кожен штрих по гладенько відшліфованій самшитовій поверхні художникові давався коштом напруженої уваги до руху штихелів, а кількість штрихів навіть в окремій гравюрі незліченна. Блискуче розроблені тональні переходи від чорного до білого. Мистецтвознавці зазначають, що якість гравюри вимірюється, крім таланту й майстерності, кількістю вкладеної в неї праці. Ю.Белічко стверджує:" Гравюра на дереві як за розміром, так і за витонченістю є камерним видом мистецтва, але праця, яка вкладається в неї, може дорівнювати хіба що праці скульптора, котрий висікає свої твори в граніті"

Знахідки Г.Якутовича як ілюстратора "Тіней забутих предків" вразили глядачів і виявилися важливими для інших художників книги. Митець дійшов висновку про необхідність поділу тексту повісті на окремі частини. Кожен розділ Г.Якутович виділив шмуцтитулом (окремий аркуш книги з винесеним на нього заголовком наступного розділу або частини книги), побудованим з цитати, що є своєрідним епіграфом, та вирізьбленого малюнка. На звороті художник дає гравюру, що виконує роль незвичайного фронтиспіса (малюнок, вміщений на початку книги, поруч з титульною сторінкою). У кожній частині митець розмістив ілюстрації (у першій і четвертій по чотири, а у другій по три). Ю.Белічко пише, що завдяки такому макетові книги "ілюстрації Якутовича не є звичайним додатком до тексту - вони виступають як невід'ємна складова частина, без якої повість втрачає щось істотно важливе".

І.Верба твердить, що гравюри Г.Якутовича до повісті - це фрески: "Фрески всесилля любові і значущості праці людини. Основна їх ідея - утвердження життя на землі, віра в красу і смисл людського буття".

Засобами образотворчого мистецтва Георгій В'ячеславович розкриває й поглиблює думки письменника. Мистецтвознавці оцінюють пошуки художника, як сміливі й оригінальні прийоми, що свідчать про його вдумливу роботу з текстом. Концептуальне осмислення Г.Якутовичем "Тіней забутих предків" як твору модерного мистецтва і прагнення засобами графіки увічнити те нетлінне, що завжди хвилює людство, вивело ілюстратора на розуміння глибинних найдовершеніших архетипів і рівень сучасного людинознавства.

Е.Іоффе і Л.Карташов підготували у 1977 році (видруковані у 1979 році) 16 ілюстрацій до "Тіней …" і зачарували глядача своєрідністю сюжетних композицій, свіжістю образів, колоритністю їхніх костюмів, неперевершеною красою пейзажів Гуцульщини. Кольорові листівки Е.Іоффе і Л.Карташова є цікавими коментарями до повісті М.Коцюбинського. Це яскравий приклад співтворчості художників з автором твору, незважаючи на те, що їх поява віддалена від написання повісті багатьма роками. Створенню ілюстрацій передувала, звичайно, велика підготовча робота. Художники неодноразово виїздили в Закарпаття, де вони досконало вивчали життя і побут гуцулів. Митці розуміли, що художній текст - це лише вихідна точка. А ще є справжнє життя, яке може дати відповіді на багато запитань, які постійно виникають у процесі творення. Тому ілюстрації до "Тіней…" вийшли живими, озвученими кипінням гірських річок, громовим ричанням верхів, шумом смерек, плачем одинокого суму, різдвяною тишею, голосним прокляттям і тихою молитвою…

Названі ілюстративні сюїти в змозі відобразити сюжет, часову структуру твору, показати героїв у розвитку. Вдумлива робота над серіями ілюстрацій художників О.Кульчицької, І.Філонова, Г.Якутовича, Е.Іоффе і Л.Карташова веде читача до розуміння художнього тексту в цілому і його окремих частин.

Порівняльна характеристика між повістю

і кінофільмом С Параджанова

"Тіні забутих предків" – кінематографічний твір, він довго ( більше як півстоліття) чекав на свого інтерпретатора і знайшов його в особі талановитого майстра, митця від Бога, Сергія Параджанова. Він згадує:

Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу.

Коли режисер прочитав повість Михайла Коцюбинського, то зрозумів, що саме такого тексту він чекав усе своє творче життя, і йому одразу ж захотілося поставити фільм. Параджанов шукає однодумців і формує творчий колектив. Оператор Юрій Ільєнко згадує:

Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу, - не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Які воювали люто, на смерть. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди. Досі вважаю атмосферу, що панувала в групі Параджанова, єдино нормальною. Тоді в мене і склалося уявлення, як все – таки робиться мистецтво, як народжується щось зовсім невловиме, непередбачуване, те, що лишається за межею людських знань.

Знімальна група під керівництвом талановитого режисера, натхненна філософськими ідеями повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків", заново пережила і відтворила її засобами синтетичного мистецтва, поєднавши актуальне з вічним, умовне (образне начало, метафорична мова) з безумовним   ( фотографічне фіксування зображуваного), узагальнене (притчеве начало) з конкретним ( національна своєрідність).Вийшов цілком оригінальний, яскраво виражений зразок поетичного кіно.

Сценаристи Параджанов та Чендей тонко відчули філософію й поезію повісті і органічно перенесли її у фільм. Якщо ж порівняти твір Михайла Коцюбинського з екранізацією, то можна побачити, як розвивався й видозмінювався сюжет. Змінилося багато деталей, що годі й перерахувати всі. Для прикладу наведу хіба що кілька моментів:

· згадка в повісті про смерть Іванового брата Олекси, придавленого в лісі деревом, виростає на екрані в яскравий вступний епізод – ним починається школа життя головного героя – зіткнення маленького Іванка із суворою дійсністю, яка до кінця, як рука мертвого Олекси, буде тримати його у своїх лещатах;

· зустріч ворожих родів Гутенюків і Палійчуків у повісті відбувалася на вузенькій дорозі, між скелею й Черемошем, а у фільмі ворожі роди "стялись" біля церкви;

· по – різному змальована смерть Марічки у творах Коцюбинського і Параджанова;

· в повісті Іван двічі спускається на полонину з пасовиська, а у фільмі – раз, коли дізнається про смерть коханої;

· спомин у повісті про одруження Івана перетворився в кінокартині на яскравий епізод весілля Івана і Палагни.

Лариса Погрібна так описує один з кадрів цього епізоду:

Площина зображення раптом неймовірно звузилась до невеликого прямокутника у правій частині екрана, де Іван із зав'язаними очима переступає поріг хати своєї нареченої, Палагни. Наступної миті відслонюється затемнена частина екрана, і ми бачимо, що то була кришка величезної скрині з Палагниним посагом. Який переконливий, місткий образ обмеженості інтересів того нового світу, що до нього увійшов Іван! Особлтво в контрасті невеликого замкнутого інтер'єру цієї хати, суспіль заставленої речами домашнього вжитку – власністю хазяйновитої заможно Палагни – та залитого сонцем, вільного, широкого зеленого світу, де розквітло поетичне кохання Івана й Марічки.

Творці фільму, показуючи смерть Івана, відходять від першоджерела. У тексті Іван помирає з туги за коханою, а в екранному трактуванні головний персонаж гине від рани, заподіяної барткою підступного Юри, та від його чаклування. Чому кінематографісти змінюють кінцівку? Роман Корогодський пише:

У повісті вражає душевний стан Івана, емоційна хвиля переживань у граничній ситуації підсвідомого, несвідомого і дотичності до страшного невблаганного пробудження, коли підсвідоме очікування блаженства знищить жорстока реальність. І в результаті психічної "невагомості" Іван зірвався у прірву. Смерть. Та у фільмі це виглядало б ненатурально і ввійшло б у суперечність з естетикою абсолютної природності. Й тому так ґрунтовно постановники вимальовують внутрішній стан героя, чим зуміли сягнути вершин психологізму, притаманного Коцюбинському – людинознавцеві: "А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі".

У фільмі починає розгоратися сюрреалістична візія Івана. Скрипучий звук мовби розстроєної ліри пробуджує його, і він, як у дивному балеті, стрімголов рухається за Марічкою, яка віддаляється в лісові хащі. Їхні обличчя й руки неначе посріблені, що надає сцені додаткової сюрреалістичної барви – потойбічної таємничості. Крізь дивовижне плетиво реальних смерек і корінців, гілок дерев, творець самого Параджанова – Іван простягає руку Марічці. Звучать її співанки. Щастя поруч – простягни руку... У ту мить, коли Іван торкнувся руки Марічки, він провалюється в тартарари.. І постало сакральне питання означене від самого початку ніби "технологічними" записами Коцюбинського ( "Плач твору", " Фрагменти твору") : " Як свічка згорить, так і чоловік умирає, лиш та ясність душі лишається перед Богом".

Усі відступи від першотвору Сергій Параджанов пояснював намаганням уникнути провінційної рутини, ілюстративності, солодкої і нудної сентиментальності:

Ми хотіли пробитися вглиб, до джерел повісті – до тієї стихії, що породила її. Ми зумисне віддались матеріалові, його ритмові й стилеві, щоб література, історія, етнографія, філософія злились у єдиний кінематографічний образ, в єдиний акт.

Дух першоджерела живе в екранному еквіваленті: філософська глибина повісті стала основою фільму, словесні образи твору народили екранні образи – символи. Постановники фільму знайшли ключі до замка ( розкриття суті твору), ті ключі – це поетичні й філософські струмені. Поетичне, образне вирішення екранізації – її основа. Вона виявилася: у філософічності фільму; його оригінальній, новелістичній структурі; у розкритті духовної суті людини, піднесенні її над марнотами та суєтністю; в насиченні стрічки фольклорним матеріалом, атрибутами народної естетики, в освоєнні могутніх пластів народного мистецтва; у яскравій живописності й пластичності; у кольористичній драматургії (майже кожна новела витримана в певній кольористичній тональності, що відповідає її змісту); в оригінальному музичному оформленні; в образних деталях – метафорах.фундаментом для яких служив текст Коцюбинського.

Фільм "Тіні забутих предків" по – справжньому поліфонічний і новаторський.

Місцева лексика

Відображення лексичних особливостей гуцульських говірок у повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" – високохудожній твір, написаний під враженням перебування письменника на Гуцульщині на початку XX ст. Зображуючи життя населення, автор намагається дати відчути колорит його мови, робить це тонко, вміло, із вправністю справжнього майстра, що може стати зразком того, як треба користуватися діалектними словами в художньому творі. Майстерність М.Коцюбинського, щодо володіння мовою може бути взірцем як для письменників, так і для учнів загальноосвітньої школи.

Мовні особливості творів Михайла Коцюбинського, як і повісті "Тіні забутих предків" привертала увагу багатьох дослідників. Так, Ф.Т.Жилко в статті "Проблема діалектизмів в українській літературній мові доби імперіалізму (кінець XIX і початок XX ст.)" писав, що діалектизми в повісті так "лексичне й синтаксично обрамлені", що "самим контекстом здебільшого розкриваються". Діалектизми утворі подані письменником як народнопоетичний елемент мови, як частина загального художнього орнаменту повісті, написаної відшліфованою літературною мовою.

І.К.Білодід у праці "Курс історії української літературної мови" зазначає, що М.Коцюбинський до мови повісті "Тіні забутих предків" ставився із пристрасною відповідальністю, глибокою свідомістю обов'язку письменника перед народом за ті скарби народної душі, які довірені народному співцеві для виразу найзаповітніших дум і прагнень народу, його горя і радощів, чистих джерел його відчуття краси, його свідомості. Вчений звертає увагу на те, що письменник знав і любив українську народнопісенну творчість. Народнопоетичні фразеологізми, приповідки, пісенні рядки, пісня в цілому часто вплітаються в мовну тканину твору, пісенні мелодії звучать у чудових описах лісу, полонин. Багато розділів повісті починаються пісенними рядками: "Яка ж то та полонинка по весні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!" (7, 192) та іншими.

До мови повісті письменник вводить чимало слів з гуцульського говору: кичера, смерека, гачі, леґінь, бартка та інші, а також властивих йому синтаксичних зворотів: "вівця ме обростати", "я не требую їхнею згодою. Най що хоте..." І.К.Білодід зазначає, що М.Коцюбинський ставиться до цих діалектизмів як до рідного минулого якоїсь частини української загальнонаціональної мови, подає те поетичне, що пов'язане з цим говором . До того ж мова повісті "Тіні забутих предків" як за своїм словниковим складом, так і за граматичною будовою цілком узгоджується з нормами української літературної мови.

М.С.Грицюта у статті "Фольклорна основа повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" зазначає, що для розкриття теми кохання Івана й Марічки письменник використав коломийки – один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині. В них зафіксовано все життя гуцула – від колиски до могили. Для передачі душевного стану, характеристики героїв письменник вдається до іншого фольклорного матеріалу. Розповіді про надприродні сили свідчать не лише про багатство фантазії гуцула, а й про його темноту, забобонність. М.С.Грицюта звертає увагу на те, що в повісті в основному звучить загальнолітературна українська мова. Він не заперечував використання письменником діалектизмів, однак виступав проти зловживання говірковими формами. Та хоча Коцюбинський вводить чималу кількість діалектизмів з метою надання своєму творові місцевого колориту, проте подає в такому контексті, що це не заважає сприйняттю твору.

Щодо коломийок, то їхню мову письменник редагував, надавав їм більш "правильної" літературної форми, отже, не сліпо йшов за фольклорною стихією, а творчо опановував її .

У статті "Коломийка в повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" Д.О.Кушнаренко звертає увагу на те, що, захопившись Гуцульщиною, Коцюбинський вивчає своїх майбутніх героїв повісті, місце їх життя. Відтворюючи образ головного героя, він спирається на усну народнопоетичну творчість. Потяг Івана до світла, боротьба його зі злими силами нагадують фольклорне відображення боротьби народу за свої права, свободу, землю. В образі Марічки автор втілив найважливіші жіночі особливості гуцулок. Характер її поетичний, як сам народ і навколишня природа, і розкривається він найбільше через співанки. Змальовуючи сцену розлуки, Коцюбинський теж звертається до народної пісні. Мова повісті насичена уривками з пісень, і зроблено це так майстерно, що окремі рядки коломийок входять до тексту повісті як продовження авторської мови .

Для вивчення лексики творів з метою порівняння усної мови жителів з діалектними особливостями повісті много використано діалектичні записи, зроблені на Гуцульщині. З твору "Тіні забутих предків" виписано всі речення, в яких є ті чи інші діалектичні форми (лексичні, фонетичні, морфологічні, синтаксичні), й на цій основі створена картотека, яка стала підґрунтям для аналізу мовних особливостей повісті, майстерності користування діалектами в літературному творі.

Описуючи життя і побут гуцулів, їх звичаї, повір'я М.Коцюбинський вводить у канву твору чимало діалектизмів, які побутують і зараз, і серед яких значна кількість етнографічних. Письменник вводить ці слова не тільки тому, що хоче ознайомити читача з особливостями гуцульського діалекту, а й тому, що чимало понять не мали відповідної літературної назви, оскільки відомі були тільки в гуцульському побуті. Це назви деяких будівель, страв, продуктів харчування, посуду, одягу, взуття, музичних інструментів, тварин і рослин, демонологічні назви, мікротопоніми та інші. З іншого боку, автору потрібно було введення діалектизмів для надання творові гуцульського колориту, індивідуалізації мові персонажів.

Розрізняються лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні особливості діалектизмів. Причому фонетичні та граматичні особливості помітні тільки в мові персонажів, а лексичні – як у мові персонажів, так і в авторській мові: назви предметів побуту жителів гір, елементів флори і фауни Карпат.

Далі подано лексичні діалектизми, їх значення та приклади вживання у повісті.

Назви тварин

Ботей, – ю, ч. Отара .

Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо, отара), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, – він не журився .

"Вуйко", – а, ч. 1 .Дядько по матері, брат батька або матері. 2. Про чоловіка старшого віком. 3. Переносне значення – ведмідь . Вниз западалися потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини – "вуйко" . 4. Саркастичне – про молодого неповороткого хлопця. Із цих чотирьох значень у повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" засвідчено вживання слова "вуйко" тільки у значенні ведмідь.

Готури, – ам, мн. Глухар Пусто і дико на тих лісових кладовищах, забутих богом і людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки

Маржина, – й, ж. Худоба . Всякі злі духи заповнюють скелі, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або маржину, щоб зробити їм шкоду

Худібка, – й, ж. Свійські сільськогосподарські тварини Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан – біг усю людям віддати, – обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити

Будівлі та господарські споруди

1. Вориння, – я, с. 1. Зрубаний тонкий довгий стовбур дерева або одна четвертина розколотого стовбура, що використовується для огорожі; жердина

2. Загорожа з довгих жердин, прибитих до стовпців Нечутна ступають пастухи в постолах, котиться м'яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні

Загорода, – й, ж. Огороджена ділянка в господарстві, у полі для літнього утримання або ночівлі свійських тварин і птахів А коли і їх вже не стало, на засмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й загородах, чи не лишилось чого для неї

Кошара, – й, ж. 1.Загорода або хлів для овець, кіз; вівчарня.

2. Дореволюційне – дерев'яний фабричний будинок для робітників біля фабрики, на промислі Опустіли кошари У повісті вживається слово кошара тільки в першому значенні.

Курбало, – ла, с. Більш глибоке місце Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись – бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором

Оборіг, – рогу, ч. Повітка на чотирьох стовпах для зберігання сіна, збіжжя . По далеких горбах самотіли тихі гуцульські осадки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились гострі дошки оборогів з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем .

Осадок, – дку, ч. Оселя (у гуцулів) . По далеких горбах самотіли тихі гуцульські осадки... .

Стая, – ї, ж.

1. Житло гуцульських пастухів на полонинах . 2. Також приміщення для переробки молочних продуктів. За горбком у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю, закопчену димом .

Струнка, – й, ж. Відгороджене місце в кошарі, хлів для доїння овець . Струнка – це вузьке загороджене місце у вигляді коридора шириною у вівцю, пристосування для доїння овець. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці під час доїння .

Назви одягу і прикрас

Гачі, – ів, мн. Штани . Зимові товсті, сукняні штани, які могли бути чорного, білого або червоного кольору. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека .

Запаска, – й, ж. Жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру (переважно вовняної), що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки . Запаска, як правило, ткалася з різнокольорових ниток. Мені неня купила нову запаску... .

Заплітки, – ам, мн. Стрічка або пучок скручених кольорових ниток, які служили для заплітання в кінець коси, щоб зав'язати її і не дати розплітатися (9. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись .

Згарди, – ам, мн. Намисто з монет або хрестиків . Вона і перше любила пишно вбратись, а тепер наче щось вступило в неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию .

Кептар, – я, ч. Кептар виготовлявся з овечої шкіри, прикрашався кольоровою шкірою (софіяном) або кольоровими нитками. Гуцульський кептар був коротким, до пояса. Краї кептаря обрамлені смушком із ягняти. Холодний вітер розправля крила і б'є ними в груди попід кептар .

Крашениці, – иць, мн. Див. Гачі. Гачі червоного кольору. Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси....

Кресаня, – і, ж. Капелюх  У гуцулів – це капелюх з високо загнутими вгору краями, інша назва – венгерка. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив високий черес і пишну кресаню .

Лудіння, – я, с. Одяг, вбрання  Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! .

Уплітка, – й, ж. Див. Заплітки. Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок... .

Черес, – а, ч. Старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж з двох складених разом ременів так, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей . Тоді ватаг вийма з – за череса цілий жмуток дерев'яних колодок і починає читати .

Назви взуття

Капчури, – ів, мн. Панчохи, пошиті із сукна й оздоблені вишивкою. Вони взувалися у постоли. Мені неня купила нову запаску...! постоли...! мережані капчури...і....

Постоли, – ів, мн. (одн. постіл, – тола). М'яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке, звичайно, носили з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками (волоками)

. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю .

Назви рослин

Афини, – фин, мн. 1.Назва рослин – чорниці. \/аccinium murtillus. 2. Ягоди цієї рослини. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід

Бриндуша, – і, ж. Рослина – шафран сітчастий Сгосus vernus. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок .

Гаджуга, – й, ж. див. Смерека. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лабами .

Гогози, – ів, мн. Рослина і ягода – брусниця . Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився .

Матриган, – у, ч. Рослина – Беладонна . Аtrора ВеІІаdопа. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? .

Смерека, – й, ж. Багаторічне вічнозелене хвойне дерево з конусоподібною кроною, ялина звичайна . З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок

Храбуст, – у, ч. Сіrsium оlеrасеum. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок .

3.     Капустяне листя. 3. Осот .

Назви професій та занять

         Бовгар, – ря, ч. Пастух волів. Бовгар сперся в задумі на довгу трембіту

  Ватаг, – а, ч. Той, хто керує ватагою; ватажок.

2. Старший чабан . Ватаг занятий був добуванням живого вогню .

         Градівник, – а, ч. Чародій, який "вміє" відвертати град. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар

         Козар, – я, ч. Пастух кіз . Біля нього – чорний пелехатий козар, що за кожним словом клене, а там, ще вівчарі.

         Мольфар, – а, ч. Чарівник . Юра – мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї Спузар, – я, ч. Пастух, в обов'язок якого входить підтримувати вогонь, заготовляти дрова, носити воду , це на Гуцульщині своєрідний полонинський слуга.. – Ні, я спузар, – одкрив зуби Микола, – маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!..

Назви їжі та продуктів харчування

         Бринза, – й, ж. Сир з овечого молока . Бринза може виготовлятися з овечого, коров'ячого, козячого молока, фактично – це будз, перетертий у певній пропорції з сіллю. Бринза зберігалася довго і була придатна для зберігання протягом року. Потому всі разом пили за здоров'я маржинки, гості набирали у бербениці бринзи та в мирності знову спускались в долини .

Будз, – у, ч. Свіжий овечий сир . Будз виготовляється з коров'ячого молока, овечого та козячого. Все воно – чорні лавки і стіни, ватра і дим, будз, бербениці і жентиця, – все воно близьке і рідне, на всьому спочила його тепла рука .

Буришка, – й, ж. Картопля . І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки нема, кукурудзи ріденькі, а Мичарникова Ілена померла .

Гуслянка, – й, ж. Кисляк з пареного молока , це кип'ячене молоко, квашене за спеціальною технологією, яке могло довго зберігатись і було придатне для споживання навіть через кілька місяців. Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик .

Жентиця, – і, ж. Сироватка з овечого молока , а могла бути і з будь – якого. Холодна жентиця світить з коновки зеленим оком .

Кулеша, – і, ж. Страва з кукурудзяного борошна . Споживають кулешу з молочними або м'ясними продуктами. Вживають і замість хліба. Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з 'їсти свою першу полонинську кулешу .

Демонологічні назви

Арідник, -а, ч. Злий дух; чорт, дідько . Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири .

Бісиця, -і, ж. Уявна надприродна істота, що втілює зло і, звичайно, зображується у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками; злий дух, чорт, диявол, сатана . В гуцульській демонології бісиця – це надприродна істота жіночої статі, те саме, що біс, але жіночого роду, чортова жінка. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня .

Бісеня, -ти, с. Дитина біса... і хитра бісиця встигла обміняти її дитинуна своє бісеня .

Лісна, -ж. Див. Бісиця. Тоді йому робиться ясно: се його кличе лісна .

Нявка, -й, ж. Мавка . Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка .

Чугайстир, -ра, ч. Лісовий добродушний дух чоловічого роду, всіх зустрічних викликає на танець. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги .

Щезник, -а, ч. міф. Злий дух; лісовик . Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулися в коріння дерев, повалених вітром .

Мікротопоніми

Ґрунь, -я, ч.

1. Вершина гори.

2. Гора з пологою вершиною .Одного разу він покинув свої корови і подряпався на самий грунь (верх) .

Зарінок, -нку, ч. 1.Пологий берег річки, вкритий рінню.

2. Рівне місце біля річки, поросле травою . Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки .

Кичера, -й, ж. Гора, вкрита лісом, крім вершини  або гостроверха гора. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі .

Крутіж, -тежу, ч. Коловорот, водоверть, тобто місце у річці, морі з круговим рухом води, що утворюється внаслідок дії протилежних течій . Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" .

Недеї, -їв, мн. Дика вершина гори . Вище, по безводних недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник .

Плай, -ю, ч. Стежка в горах  або стежка пологою вершиною гори. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли по скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням .

Суточки, -чок, мн. Обгороджені гірські стежки , що ведуть від дороги додому. Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком . Це приклад невдалого використання діалектного слова М.Коцюбинським. Треба було використати слово стежка, а не плай.

         Царинка, -й, ж. 1. Околиця, край села. 2. Місцевість за селом, де пастух збирає худобу; вигін.  3. Необроблюване, поросле травами поле. 4. Засіяне поле, посіви; лан. 5. Невеличка лука при садибі, в горах або в лісі, призначена для сінокосу . 3відси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркало блищали в рамах дерев

Назви музичних інструментів

Денцівка, -й, ж. Музичний інструмент типу сопілки . З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі .

Трембіта, -й, ж. Гуцульський народний духовий музичний інструмент у вигляді довгої дерев'яної труби без вентилів і клапанів . Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти .

Флояра, -й, ж. Басова сопілка – зубівка, майже метрової довжини, поширена на Гуцульщині . Наш Федір зробив си таку файну флояру...та й як заграє..

Назви посуду

Барильця, -ів, мн. Невеличка посудина для рідини, найчастіше з дерева, з двома днищами і опуклими стінами, стягнутими обручами . Нові бербениці й барильця німують в кутку, хоч тільки занукай до них – і обізветься голос, що там жив .

Бербениця, -і, ж. Діжечка, барило  – бондарський посуд заввишки приблизно в один метр, діаметром 35 – 45 сантиметрів з двома денцями, верхнє дно при потребі відбиралося. Бербениця служила для зберігання і транспортування молочних продуктів: бринзи, гуслянки, будзу. Бербеницю можна покласти у бисаги й вантажити на коня. І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки .

Коновка, -й, ж. Металева або дерев'яна посудина з дужкою для носіння і зберігання води тощо  заввишки приблизно 50 сантиметрів, діаметр дна ширший від верха, з дерев'яним вухом. Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки .

Начиння, -я, с. 1.Знаряддя праці, що необхідні для виконання будь – якої роботи.

2. Господарські речі, які служать для приготування, подачі, зберігання їжі, напоїв; посуд . Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дітей . В повісті "Тіні забутих предків" М.Коцюбинський використовує начиння в другому значенні.

Путина, -й, ж. Посудина для молока або для виготовлення сиру .

Явища природи

Габа, -й, ж. Хвиля  Марічку несла річка, а люди дивилися, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати.

Мрич, -і, ж. Мряка. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош .

Негура, -й, ж. Туман . Часто негура заставала вівці у полонині .

Плова, -й, ж. Злива (переважно з буревієм) . Б'ють плови весняні. Ричать громом гірські верхи – і дух злого холодом віє од Чорногори ... а тут раптом з'являється сонце – праве боже лице – і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно у поліг

Почуття

Тусок, -ску, ч. Туга, смуток . Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки .

Назви свояцтва

Неня, -і, ж. І.Мати .

2. Вживається при вираженні переляку, здивування, радості . Мені неня купила нову запаску... .

Стариня, -і, ж. Старі люди, старики, батьки . Сходились коло церкви або десь у лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів .

Пори року

Благовіщення, -я, с. Одне з християнських свят  На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати .

Первовік, -у, ч. Початок віків, найдавніший час . – З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби, море без берегів .

Петрівка, -й, ж. Піст перед Петровим днем, православним церковним святом на честь апостолів Петра і Павла . У Петрівку упали зими – і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг .

Назви вогню

Ватра, -й, ж. Вогнище, багаття . Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за /греця оксамитовим гулом котився грім .

Грань, -і, ж. Жар . Весела грань сміється до Івана з – під важкого накладу і раптом щезне .

Назви предметів домашнього побуту

Бартка, -й, ж. Маленька сокира . Вітер гострий як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу .

Дзьобня, -і, ж. Гуцульська вовняна торба . Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах .

Забава, -й, ж. 1. Розвага, гра.

2. Те, що дає розвагу, втіху . Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця .

Кашиця, -і, ж. Дерев'яна або кам'яна загата по берегах гірської річки для захисту берегів від розмивання . Мусило ж прибитись десь до кашиці, десь люди мали його спіймати .

Копиця, -і, ж. 1 . Невеличкий стіжок сіна, соломи тощо.

2. Те саме, що копа. Стіжок із 60 – и снопів хліба, складених колоссям усередину й покритих одним снопом зверху . Копиця – це купа сіна, яку можуть перенести двоє людей на спеціальних носишах або возити конем. Вилізу на копицу та й си подивлю на полонинку, а ти мені затримбітай....

Лавиця, -і, ж. Дошка (або кілька дощечок) на стояках (іноді прикріплена до стіни), на яку сідають або кладуть, ставлять що – небудь; ослін . І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки .

Острива, -й, ж. Закріплена вертикально на поверхні землі верхня частина стовбура дерева (переважно смереки), на яку складають сіно або снопи . Острива має довгі сучки, які не дають сіну злежатись, через що воно краще просушується. Ледве помітний у лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав під сіном, що сохло на остривах, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки .

Пістоля, -і, ж. Пістолет . Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений навіть .

Поліг, -логу, ч. 1. Низовинна рівнина.

2. Покіс , скошена трава. Вона кида в поміч граблі і простягає до нього руки .

Тобівка, -й, ж. Гуцульська шкіряна торба з орнаментом, яку носять на ремені через плече . Обличчя схилились до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та тобівках .

Топірець, -рця, ч. 1. Сокира з довгим держаком, що використовувалась як зброя.

2. Сокира на довгому держаку, звичайно, прикрашена інкрустацією, різьбленням . Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним величезним рухом одкинув свій топірець . В повісті це слово використовується в другому значенні.

Інші діалектизми

Любас, -а, ч. Коханець . Коли б хотіла б мати любаса, узяла б Юру .

Любаска, -й, ж. Жіноча форма слова до любас . Він мав би з неї любаску, коли б тоді з'явився .

Вугля, -я, с. Вугілля . З подри, де сохнуть великі круглі боханці будзу, повіває на ватага вітер, але не може прогнати зі стаї запах вугля, сиру і овечої вовни.

Примівка, -й, ж. Замовлення . Вона підглядала, говорила примівки, по кілька разів на вечір бігла до коров, вставала навіть вночі .

Співанка, -й, ж. Те саме, що пісня. – Почекай браччіку Йва, я зараз! – гукнув од стаї спузир, і вже звідти долітала до Івана його співанка .

Манниста. Худоба, яка дає молоко з високим вмістом жиру.

Плохий, -а, -е. 1. Те саме, що поганий . Не падають трупом, які плохі вівці, а твердо стоять на тоненьких ногах .

Смерековий, -а, -е. Прикметник від слова смерека . Звідси дивились на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові вічні ліси... .

Студений, -а, -е. 1. Дуже холодний.

2. Байдужий, безсторонній (про погляди, вираз обличчя, слова) . Раз якось паслись мо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... .

Файний, -а, -е. Гарний . За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долинам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями .

Фудульний, -а, -е. Гордовитий, зарозумний, пихатий . Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й волосатою шиєю .

Дієслова

Банувати, -ую, уєш, недок. Сумувати, журитися . – За тобою, душко Марічко... за тобою, банував... .

Блеяти, блею, блеєш, недок. Бекати . Мечуться пси, блеють овечки і ллються перистим потоком в долину, трясучи вим'ям, обважнілим од молока

Брели, бреду, бредеш, недок. 1. Повільно йти.

2. Переходити вбрід, перебродити (річку, струмок) . За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода .

Видіти, -джу, -диш, недок. Бачити . – Чого вилупив баньки? Не видів?

Нипати, -аю, єш, недок. Ходити туди – сюди, вишукувати що – небудь . А коли і їх вже не стало, на засмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилось чого для неї .

Облягатись, -аюся, аєшся, недок. 1. Укладатися спати.

2. Лягати на чомусь чи де – небудь . Іван, перш ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говірливого .

Розметати, -таю, -аєш, ечу, ечеш. Швидко або із силою розкидати що – небудь в різні боки . Летить од Чорногори, як розгнузданий кінь, б'є копитами трави і розмечує гривою звуки флояри .

Розщібати, -аю, аєш. Розстібати . Палагна розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей

Скалити, -лю, лиш, недок. 1. Розсуваючи губи, відкриваючи, показувати зуби (звичайно про тварин).

2.Злегка прикривати повіками (око, очі); трохи примружувати .

Сокотити, -очу, -отиш, недок. Берегти, стерегти . Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, щоб сталося, якби не вберіг!

Чюрити, -рить, недок. Дзюрчати . Там можна побачитись з далеким родом, що ос/вся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячити Гутенюкам за смерть Василеву, та за ту кров, що не раз ч юрила з Палійчуків .

Щезати, -аю, аєш, недок. Переставати існувати, бути в наявності . Отак якби хухнув на скло, воно запітніє, а потому щезне усе, наче нічого не було .

Прислівники

Хутко. Присл. до хуткий, -а, -е. означає дію, що відбувається, здійснюється з великою швидкістю, швидкий, скорий . Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну .

Борше. Швидше . – А розклади борше ватру в стаї... .

Май. 1. Мабуть.

2. Більше . Нічьо... В мене є другі. – .май ліпші .

Силком. Силоміць, насильно . Алє Палагна була фудульна. її силком не візьмеш .

Сночі. Учора ввечері . – А я йду сночі, – оповідав Іван, – повз її хату та й дивлюся – кочеється шос кругле, гейби капшук .

Уліті. Літньою порою, влітку . А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими одпетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра уліті, як гота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попіл .

Файно. Гарно . Я си обую файно та буду дівка .

Частки

Си, Ся Себе . Я си обую файно....

Сполучники

Гейби. Наче, немов . – А я йду сночі, – оповідав Іван, – повз її хату та й дивлюся – кочується шось кругле, гейби капшук .

Вигуки

Мой. Уживається при звертанні до людини як вигук . – Ой мой-мой! Шо ти говориш....

Гоу. 1. Звуконаслідування, яким супроводжується стрибок, притупування в танці.

2. Те саме, що гоп. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоу і понесли поміж скелів у долину .

Ігій. Тьху . Ігій на тебе, відьмо.

Відхід від діалектизмів у добу, коли ще не створена єдина літературна мова, можливий тільки єдиний – вживання фольклорної мови. Але цілком позбутись діалектизмів письменники не могли, бо й фольклорна мова несе на собі відбитки діалектної мови або існує в діалектній формі . У повісті "Тіні забутих предків" М.Коцюбинський добирав лексичні діалектизми з різних причин. По – перше, він хотів зобразити реалії, назв для яких немає в літературній мові, тож користувався тими назвами, які були в гуцульській говірці. Щоб їх пояснити М.Коцюбинський вдається до різних способів. Один з них – виноска, в якій розкривається значення слова. Наприклад: до слова царинка виноска – обгороджений сінокіс близько оселі; до слова острива – суха галузка, до слова афини – лісові ягоди. Другий спосіб – коли автор поряд з діалектним словом подає його літературне значення в дужках. Наприклад: кресаня (бриль) , арідник (злий дух) , ґрунь (верх) .

Використовує письменник також лексичне й семантичне обрамлені діалектизми, які здебільшого розкриваються самим контекстом. Наприклад: "Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелось шить її штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і невідоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить."

У лексичному складі гуцульських говірок є місцеві слова, що поширені і в інших південно – західних діалектах, а також слова із зміненим значенням (місцевого поширення). Наприклад: денцівка – сопілка з денцем, любас – коханець, стариня – батьки, тусок – жаль, царинка – огороджена сіножать, чугайстир – лісний дух. В гуцульських говірках є багато запозичень: бовгар – пастух рогатої худоби, ґрунь – вершина гори, жентиця – сироватка .

Крім лексичних особливостей, у повісті М.Коцюбинського зрідка зустрічаємо деякі фразеологічні вирази, найчисленніші з яких – фразеологізми – закликання і вітання.

Фразеологізми – закликання. Ігі на тебе . Щез би в озері та в тріски.... Шляг би ті трафив! . Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд чорних пекучих очей мольфара, спльовував непомітно: "Сіль тобі в оці!..." . Аби так здоров був!..

Фразеологізми – вітання. – Гаразд, як ви?...

Сталі словосполучення. Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... – оповідав ґазда сусідам . – Тоді гине в той мах... . Не встигла та за поріг, а двоє ягнят закрутилось на місці – та й вже по них... .

У наведених прикладах широко використовується допоміжне дієслово із залишком старої форми дієслова аориста бих, що свідчить про збереження деяких архаїчних форм, які вживались у грамотах ХIV – ХV століття .

М.Коцюбинський цікавився гуцульським фольклором, листувався з відомим фольклористом Володимиром Гнатюком. У 1910 році, повертаючись з Італії, він на кілька днів зупинився в Криворівні, був зачарований її величною красою, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів. У письменника з'явилось бажання написати твір про цей край. Він починає вивчати життя гуцулів, їхні звичаї, побут, знайомиться з фольклором, записує говірку, назви рослин.

У повісті "Тіні забутих предків" М.Коцюбинський використав лексичні, фразеологічні, фонетичні та морфологічні особливості гуцульської говірки, щоб надати повісті мовного колориту, притаманного Гуцульщині, для індивідуалізації мови персонажів. Таким чином Гуцульщина повністю вимальовується такою, якою сприймали й бачили її самі гуцули. І нині, на початку XXI ст., читач із захопленням сприймає розповідь про самобутній гуцульський край, його обряди, звичаї.

"Тіні забутих предків" – поетична, глибоко психологічна, лірична й філософська повість. Вона є вершиною у творчості М.Коцюбинського, окрасою всієї української літератури. Тому сьогодні учні з великим інтересом і задоволенням вивчають цей твір.

ЛІТЕРАТУРА

1. Білодід І.К. Курс історії української літературної мови. К.:1958. ТІ, с.544.

2. Грицюта М.С. Фольклорна основа повісті "Тіні забутих предків". Радянське літературознавство. 1958. №І, С.59.

3. Жилко Ф.Т. Говори української мови. К.: 1958, с. 98.